Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Авжеж, — кивнула головою Лібуша. — Те зілля, що я тобі вкинула у вино, тебе звалило.

— А нащо ти це зробила?

— Бо хотіла вкрасти той гаман з пістолями й утекти. Цього вимагала моя честь.

— Твоя честь? — здивувався Петр.

— Атож, — підтвердила Лібуша. — Я присяглася віддячити тобі за той ляпанець. Але я це зробила нерадо, бо ти мені справді сподобався й був так славно, так розкішно marschbereit[11]. Не віриш?

— Чом ні? — відповів Петр. — Нема такого паскудства, щоб хтось його не зробив в ім’я честі.

— Це ти гарно сказав, бо ти все гарно кажеш. Але я, зрештою, ні в чому не винна. Якби я й не приспала тебе, варта однаково прийшла б.

— Так, ти ні в чому не винна, — погодився Петр. — Та що ж, нічого й не пропало. Коли мене приведуть на суд, я все поясню й дуже легко доведу. Ті п’ятеро грабіжників, певне, й досі лежать там на шляху.

— То ж бо й лихо, що тебе не поведуть на суд і нічого в тебе не питатимуть, бо в Кемптені діють тепер закони воєнного часу.

— І що ж зі мною хочуть зробити?

— Колесувати, — трохи завагавшись, відповіла Лібуша.

Петр здригнувся.

— Та це пусте, — сказала Лібуша. — В нашому заїзді ночував один шляхетний пан, то він, коли дізнався, що сталося, сказав мені: «Не плач, не бійся за Петра, до десятої години ще багато часу, і я приведу підмогу».

— Хто ж він такий?

— Чи не однаково? Аби вчасно вернувся.

— А ти плакала за мною?

— Та ні, то йому, певне, здалося.

— Це о десятій зранку мене мають стратити?

— Так були постановили спочатку, — тихо сказала Лібуша й зітхнула. — Та потім я довідалася, що страту перенесли на восьму. Але я її затримаю, будь певен, Петре, хоч би й ратушу довелось підпалити.

Петра опала така тяжка безнадія, що він не зразу спромігся на слово:

— Все це дуже туманне й непевне. Дивитися смерті в очі мені не первина; та хоч досі мені завжди щастило викрутитися, це не дає запоруки, що пощастить і цього разу. І людська доля така, що дуже легко можна стати жертвою дурної помилки. А найгірше — в мене після твого зіллячка болить голова і так усього ломить, що я б радий був, якби мене оце зараз чорти вхопили.

— І чом я, ледача гуска, не вчилась у школі краще! — зітхнула Лібуша. — Чого не слухала пані вчительки як слід! Такою нікчемною, недбалою ученицею була!

— Про яку це школу ти балакаєш?

— Та про відьомську ж, у Відні, — пояснила Лібуша. — Мене туди послав був мій ротмістр — навчитись варити таке зілля, щоб його зробило незранимим. То добра школа, я могла б там набратись усього, що треба, оцю твою колодку могла б зараз розбити надвоє і двері відімкнути без ключа, але я не вмію, бо байдикувала, більше ходила поза школу, ніж у клас, а в голові весь час мала всякі дурниці, тільки не науку. Скільки я нахапалася двійок, скільки зауважень у класному журналі, скільки разів мені директор вичитував, скільки я в кутку вистояла, скільки в карцері висиділа! Ну й навчилася тільки сяк-так ману напускати, та викликати цапа, та перекидатися кішкою, та інших дурниць, що кожна першокласниця вміє. Мій ротмістр мене й лупцював за кепські успіхи в школі, але хіба він умів такі ляпанці давати, як ти мені вчора дав! Він нічого не вмів робити так розкішно, як зумів би ти, я це кожною кісточкою чую. А врешті я ще й того зілля не зварила йому так, як слід, і його вбило, а я тоді й зовсім покинула школу. Та не бійся, Петре, я не дам тобі мучитись на колесі. Як навіть усе підведе, я вже якось прорвуся до колеса й простромлю тобі серце.

— Дякую, я не хочу, — відмовився Петр.

— А чого? — здивувалася Лібуша. — Це ж для тебе щастя буде! Ти знаєш, яка то мука, коли колесують?

— Знаю дуже добре, — відповів Петр. — Але я не дозволю, щоб ти ризикувала заради мене.

Лібуша тільки пирхнула, позіхнула, блиснувши білими іклами, гострими, як голки, і почала вилизувати собі груди. Бо вона — Петр знову не помітив, коли — знов обернулась у кішку.

— Нема чого пирхати та позіхати з нудьги над моїми джентльменськими словами, — сказав Петр. — Я не дозволю, щоб повторилося те, що вже раз сталося колись давно. Мене тоді теж мали стратити, як тепер, та врятувала одна красуня, заплативши таку страшну ціну, що мені й досі стискається серце, як згадаю.

— А яку ж це? — спитала Лібуша, знов перекинувшись жінкою.

— Її колесували, — відповів Петр.

— Тебе дратують мої мізерні чари, — сказала Лібуша, — а мене — ота твоя вперта порядність. Вельми шляхетно, що ти жалієш якусь там красуню за те, що для неї вже позаду, а для тебе — ще попереду. Але навіщо я, дурна, клопочуся тобою? Чого я про тебе думаю? Чого я сиділа у віконці й чекала, поки ти прокинешся, щоб тебе розрадити, сказати тобі, що ти не самотній? Що мені до тебе? Хто дбав про мене, коли мені було зле? І собака не гавкнула. Поки я не знала, що ти є на світі, то була спокійна, задоволена й думала тільки про себе та про свій рахунок у празькому банку. Казала ж мені матуся, як була я маленька, що жоден чоловік не варт того, щоб заради нього дві соломинки навхрест перекласти. А хіба ти не звичайнісінький чоловік? Звичайнісінький. Тільки нащо ти такий довгоногий, та дужий, та гарний із себе!