Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Нащо ти мене ляснув по заду так розкішно, що я й досі це відчуваю! Чого мені не пощастило тебе обікрасти, як годиться маркітантці й відьмі, що нею ти гордуєш, і втекти світ за очі, щоб ніколи вже з тобою не стрітись?

— Не знаю, — відповів Петр, — але ти помиляєшся, коли думаєш, ніби я тобою гордую. Те, що ти мене провідала у в’язниці, хоча й не зовсім звичайним способом, — людяний вчинок, і він майже примирює мене з людським родом, хоч людина — така страшна істота, що й птах альбатрос утікає від неї переляканий, тільки-но її побачить, і ти близька й мила моєму серцю, як рідна сестра.

— Тільки як сестра? — спитала Лібуша. — Хай мене чорти візьмуть, Петре, коли я про тебе думаю як про брата.

— Таж і я вчора ввечері, поки не заснув від твого зілля і коли був, за твоїм вояцьким висловом, marschbereit, мав до тебе аж ніяк не братерські почуття. Але зараз мої ноги в колодці, й любовні втіхи мені не в голові. З цього випливає, що плотська любов — це кінець кінцем тільки бутафорія, тільки додаток до багато важливіших життєвих справ.

— Може, це в чоловіків так, — сказала Лібуша. — У нас, жінок, воно зовсім інакше.

Вона трохи поплакала, а потім поцілувала Петра в уста — так несміливо, наче робила це вперше в житті. В ту мить за дверима почулась важка хода, і Лібуша, знов перекинувшись кішкою, вискочила у віконце, лишивши на Петровому обличчі сліди своїх сліз.

Весела страта

Назви «хорея», «балізм», «танець святого Вітта» походять ще з середньовіччя, коли траплялися напади схожого на танець підстрибування, які поширювались подібно до епідемії.

Наукова енциклопедія Отто, т. XX, с. 314

Ми вже відзначали, що Кемптен віддавна поділявсь — і ще довго мав поділятись — на двоє міст: імперський Кемптен, що звався Старим і визнавав протестантство, й католицький Кемптен, що звався Новим і був відгороджений від Старого зубчастим муром. У імперському Кемптені врядувала міська рада, а католицький Кемптен підлягав князеві-абатові бенедиктинського монастиря св. Гавла, суворому чоловікові, прозиваному Маліфлуусом.

Зрозуміла річ, у цілковитій згоді з людською природою, схильною, як відомо, до чвар, між управою імперського міста й князем-абатом споконвіку точилися сутички, які призводили до зловмисних капостей, і як жителі обох міст, так і довколишні селяни дуже страждали від цього постійно напруженого стану. Тому міська рада Старого Кемптена, щоб покласти край звірствам, у незвичайній, рідкісній згоді з абатом Маліфлуусом проголосила воєнний стан в усій Кемптенській окрузі, над усією широкою, всіяною озерами рівниною, що стелилась на берегах Іллеру, під Вюрлінзькою пущею, яка вкривала східні узбіччя Альгейських Альпів. Усі зраділи; а що думка юрби схильна перебільшувати добре й лихе і вважати частковий успіх за повний тріумф, то всі ладні були повірити: тепер, коли управи Старого й Нового міста енергійно подали одна одній руки, в Кемптенському краю навіки запанує згода й мир, злочинці й мародери, поблідлі від страху, віднині обминатимуть округу десятою дорогою, дочки тутешніх заможних селян знову безбоязно виганятимуть на пашу худобу, закохані парочки, як у давнину, ховатимуться в шелестючому затінку гаїв та садочків, і знов у доброму настрої, без турбот вертатимуться додому ярмарчани, везучи накуплене та вторговане. А коли за цією доброю звісткою розійшлася ще краща — ніби в Старому місті злапали вбивцю мельника Штера й завтра його, всім харцизам для науки, стратять з нечуваною жорстокістю, — це викликало вже не просто радість, а справжній захват. Усі запалали любов’ю до правителів обох міст.

Тож і не диво, що при страті злочинця хотіли бути всі — мале й велике, багате й бідне, жінки й чоловіки. Вранці до Старого Кемптена посунув люд з близьких околиць — сіл Зульцберга, Дураха, Пробстріда, Лаубена, Гасперга, притуленого на вкритому виноградниками пагорбі, і з Вільпольдсріда, пішки й верхи, на возах, оздоблених строкатими китицями й запряжених убраними в банти волами, мов на обжинках, усі в святечному вбранні, жінки в барвистих курточках вояцького крою, модних тоді на селі, в хустках, гаптованих вогненними квітами, з молитовниками в руках: може, перед стратою буде відправа.

Всі були веселі, розхвильовані очікуванням цікавого видовища; почуття власної праведності, невинності, чистого сумління, піднесеності над усім лихим разом зі свідомістю того, що закон і правосуддя так ревно захищають їх, гріли людей, як молоде вино, а майбутня страта ставала перемогою добра над злом, подоланням диявола перед очима ангельських хорів. Отож, як ми сказали, всі були веселі; тільки родина замордованої козопаски із скромного, але чепурненького сільця Гюба та численна рідня вбитого Штера з Вайтнау вирушила в дорогу засмучена, голосно нарікаючи й просячи бога покарати вбивцю ще й вічними муками в пеклі: адже на нещасного Петра Куканя звалили вину за обидва вчорашні вбивства. Тільки про п’ятьох мертвих мародерів ніхто не згадав, бо вони були не тутешні.

Відколи оголошено воєнний стан, у Старому місті на майдані перед ратушею стояв новенький, пофарбований чорним ешафот із шибеницею, плахою й сторчовою палею, на яку було насаджене колесо від воза. От на тому колесі й мав померти Петр. За неписаною й не оголошеною загальною згодою страта мала відбутись в атмосфері радісної одностайності. Тому на критій веранді шинку «Під ратушею», на дуже вигідному для глядачів місці недалечко від ешафоту вмостився міський оркестр, прозваний «Дев’ятихвостою кішкою», бо він складався з дев’яти вправних музик-аматорів, поспіль шанованих цехових ремісників, що вміли грати хвацько, бадьоро й гучно. Той оркестр, вітаючи юрби, що спливались на майдан, вигравав жваві мелодії до співу й танцю, поки його спинив сам бургомістр Реріх, чоловік поважний, немолодий, з лицем завжди заклопотаним, так тяжко заклопотаним, що воно трохи нагадувало сумну морду пса-сенбернара. Та й не диво, бо ж на його плечах лежало правління в місті з таким неприємним сусідством, як монастирське Нове місто на чолі з князем-абатом Маліфлуусом, Отже цей заклопотаний пан передав музикам через кульгавого возного суворий наказ припинити вже непристойне й недоречне корчемне цигикання, і