Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

сорочка з цупкого полотна, від шиї аж до кісточок. Босі ноги, видні з-під пелени, були маленькі, рожеві й здавались беззахисно-дитячими.

— Я смішна, правда? — спитала вона, підходячи до Петра.

— Це я смішний, що міг хоч на хвилину повірити, ніби ти хлопець, — відказав Петр і обняв її за стан.

Вона відгорнула комір сорочки й оголила праве плече — все в синцях від Петрового стиску.

— Диви, що ти мені зробив.

Петр був не в такому настрої, щоб придумувати дотепну відповідь, а тому сказав коротко й просто:

— Мені дуже жаль, Лібушо.

І почав легенько, ніжно цілувати кожен синець.

— Я знаю, що ти не такий тендітний і обачний паничик, як я тебе дражнила, — прошепотіла Лібуша. — Ти справжній чоловік.

— Так, і зараз це доведу, — Петр нахилився устами до її уст, але вона випручалась.

— Ще ні. Випиймо перед сном, — і підняла свій кухоль. — За довге перемир’я між нами.

Він квапливо вихилив своє вино. Лібуша шмигнула в постіль.

— Прийми зразу оту твою дурну шпагу, — мовила вона півголосом з пишної подушки, в якій тонула її голова.

Петр поквапився виконати те прохання.

— Тільки тепер, Лібушо, щоб ніяких чарів, — сказав він, підступаючи до ліжка. Та без чарів не обійшлося: тільки-но він доказав ці слова, ноги під ним підломились — а далі вже не було нічого.

Дама — в кішку

Кішок вважали тими тваринами, в яких найлегше можуть обертатись відьми.

Б. Еміль Кеніг. Відьомські процеси.

Опритомнівши, Петр побачив, що лежить у в’язниці — і то не в звичайній цюпі, куди замикають бешкетників, а в кам’яній келії, низькій, холодній і вогкій, з єдиним віконцем аж під стелею, таким вузеньким, що й мала дитина лиш насилу простромила б у нього голову, ще й перегородженим залізною штабою. На підвіконні сиділа кішка, врізана чорним контуром у промінь місячного світла, що проникав у віконце, і вдивлялась у темницю зеленими вогниками очей. Петрові ноги були забиті в колодку, на руках він мав кайдани і напівсидів-напівлежав, зіпертий спиною об мур, на голій підлозі. Мокрі стіни темниці в білому світлі місяця здавалися драглистими. Коли Петр, ворухнувшись, забряжчав ланцюгом, кішка промовила Лібушиним голосом:

— Петре, ти вже не спиш?

— Та наче прочумався, — відповів він.

— Як почуваєш себе?

— Голова аж розколюється, — сказав Петр. — Де ти?

Бо він в очманінні не зрозумів, що то говорить кішка. Замість відповіді вона сплигнула з віконця, лапки м’яко стукнулись об підлогу, а тоді раптом — Петр не встиг і помітити, коли сталась переміна — перед ним опинилась Лібуша, одягнена в той самий чоловічий мундир, у якому він побачив її вперше.

— Лібушо, будь ласка, облиш уже ці чари, — сказав Петр. — Ти ж добре знаєш — вони мене дратують.

Лібуша сіла на підлогу й пригорнулась до Петра, поклавши голову йому на плече. Він мав усі підстави гніватись на неї, та коли побачив, як місячний промінчик, що пробивавсь у віконце, затремтів у її очах та на вогких, апетитних губах, і відчув запах її кучерів, то не міг відігнати приємного почуття.

— Еге, якби то все це тільки мої чари, — сказала вона. — Правда, мені довелось перекинутися в кішку, бо інакше я б до тебе не проникла. Але тут чари й кінчаються.

— То ця в’язниця справжня? — спитав Петр. — Це не сон?

— Справжня, — відповіла Лібуша. — І кайдани справжні, і колодка, а завтра вранці тебе мають стратити. Але ти не бійся, я тебе не покину.

— А за що ж це мене мають стратити? Я тут чужинець і нічого поганого не скоїв.

Лібуша зітхнула, і місячний блиск у її очах погас, бо вона опустила повіки.

— Як не скоїв! Скоїв і влип по самі вуха. Ти ж зоставив у себе гаман замордованого Штера, і це було б добре й розумно, якби ти взяв усі гроші собі й не дав одного пістоля жебракові. Ну як ти примудрився дожити аж досі на цьому світі, такий ангельськи доброчесний? Адже та твоя доброчесність штовхає тебе на несусвітні дурниці! Ти не подумав, як люди нашорошать вуха, побачивши у руках коростявого, вошивого, калічного жебрака такий скарб?

— Справді не подумав, — признався Петр. — А що з тим пістолем?

Лібуша відповіла, що жебрак прийшов з ним до шинку «Золоті терези», і господар, як і слід було сподіватись, присікався до нього, де він узяв такі гроші. Жебрак сказав чисту правду: дістав як милостиню; а оскільки він був кульгавий, але не сліпий, то й зумів змалювати щедрого пана так добре, що корчмар зразу здогадався, про кого йдеться, й послав по варту, щоб забрала Петра.

— Яким це правом? — спитав Петр. — Свої гроші я можу витрачати, як мені заманеться.

— Свої — звісно. Але то були не твої гроші.

І Лібуша розповіла далі, що в розмову корчмаря з жебраком устряв один багатий і шановний міщанин зі Старого міста, що саме попивав винце в «Золотих терезах», і впізнав у монеті один з півтораста пістолів, які він того дня вранці виплатив Штерові, бо купив у нього млин. По чому він упізнав монету? Дуже легко: він усі монети, перше ніж віддати з рук, трохи обрізав спеціальними ножичками. Ну, а коли варта вдерлась до кімнати, де Лібуша ночувала з Петром, то перше, що солдати побачили, був Штерів гаман на столі.

— А сам я лежав непритомний долі, — докинув Петр.