Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

Я маю свої принципи моральності й порядності й не відступаюсь від них, але я не дурень. Ні, Лібушо. Один пістоль із цього гамана я вже кинув жебракові, і з рештою зроблю так само.

Лібуша пригорнулась до нього.

— Віддай їх мені.

— Коли будете вбога й немічна, — сказав Петр.

— Це, сподіваюся, буде не так скоро, — відказала Лібуша. — Ох, Петре, такого вродливого й ставного чоловіка, як ви, я ще не стрічала. Добре, що ви не відважний, як мій ротмістр, а обачний і бережете себе, уникаєте небезпек, бо вашої гарної кучерявої голови було б шкода. Ви від природи кучерявий чи залізком волосся припалюєте? Далебі, Петре, ви схожий на святого Мартіна — того, що приїздить білим конем. Адже його малюють великим красенем.

Петр швидко відсунувся від неї, бо в його серці знову закипів гнів,

— Це я обачний? — вигукнув він. — Я розпещена лялька, що уникає небезпек? Я, що з сімнадцяти років, коли мене мали вкинути в темницю на голодну смерть, і до сьогодні ані дня не знав безпеки?

Лібуша сплеснула руками й вигукнула, ніби сміючися з хвальковитого хлопчика:

— Його мали вкинути в темницю на голодну смерть! Страшно подумати. Велике щастя, що тільки мали вкинути, але не вкинули. І відтоді ні дня не знав безпеки? Не кажіть так, Петре, а то я ще дужче боятимусь за вас. А як же це ви з усіх тих небезпек вийшли цілий, без жодної подряпини?

— Бо я не вайло й не фанфарон, не підставляю грудей там, де не треба, — відповів Петр. — Але що я цілий, без жодної подряпини, цього не можна сказати. Мені бракує одного пальця — хоча й найнезграбнішого з усіх, як твердять музиканти, — підмізинного, — та ще й на лівій руці, але що вдієш, його відбила куля, отож я вже не цілий і ніколи цілим не буду.

Лібуша глянула на його ліву руку, яку він підняв, розчепіривши пальці, і в неї аж очі стали круглі з подиву.

— Вам бракує підмізинного пальця?

Петр глянув на свою руку й закліпав очима, щоб розвіяти ману, та дарма: там, де вже добрих п’ятнадцять років між мізинцем і середнім пальцем зяяв проміжок, що з часом трохи стягся, тепер, ніби ніде нічого, стирчав його підмізинний палець, здоровий і цілий, такий достоту, як був колись: зі світлим пружком там, де Петр носив батьків алхімічний перстень. Він торкнув його великим пальцем — палець не зник; спробував хруснути ним — хруснуло.

— Не може бути! — промовив він — і зразу чари минулися, палець щез, від нього знов лишились тільки проміжок та білий зморщений шрам.

— Лібушо, це жарти негарні й небезпечні, — сказав Петр. — Коли ви знаєтесь на чаклунських штучках, лишіть їх при собі.

Вона ображено відказала: які ще чаклунські штучки? Пана з Куканя виморила дорога та літня спека, а тоді ще він хильнув вина, і йому щось приверзлося, а тепер, сам у всьому винний, він закидає порядній, безневинній людині заборонені фіґлі, чорнокнижництво. Оце то сюрприз! Вона, Лібуша, мала Петра за освічену й розумну людину, а він, бач, вірить у чаклунство й схвалює переслідування й спалювання відьом!

Петр зітхнув.

— Кілька днів тому, — промовив він повільно, з виразом терпеливості, як на обличчях кам’яних святих, — я познайомився з одним чоловіком із Пацова, що держав столярню на вулиці, якою водили відьом до катівні. І це видовище, колись рідкісне, останніми роками стало таке часте, просто щоденне. Від того він знавіснів: спалив свою хату, бо її, як і всіх будинків на тій вулиці, ніхто не хотів купити, взяв на плече сокиру й подався в світ мандрівним теслею. Він геть зубожів, голодує, але почуває себе щасливим, бо не мусить чути голосіння тих нещасливиць. Це війна, Лібушо, та сама, яка вам подобається, винна в тому, що фанатизм і забобони розбуялися так, як іще ніколи. І ваш закид, ніби я схвалюю переслідування відьом, такий недоладний, що я не хочу й виправдовуватись.

— Не хочете, а проте виправдовуєтесь, аж захрипли, — відказала Лібуша. — Ви, Петре, дуже добре вмієте говорити, але вміли б іще краще, якби пильнували свого язика й не наступали на нього раз у раз. Балакаєте про дурні забобони, а самі вірите в чаклунські штучки.

— Я вірю в те, що бачать мої очі, — відказав Петр. — А мої очі побачили на руці той палець, якого я вже п’ятнадцять років не маю, так, як уві сні ми бачимо те, чого нема насправді, і розмовляємо з людьми, що давно померли, або, наче мандрівники в пустелі, бачимо зблизька міста, до яких тисячі миль. Я не знаю, як ви це зробили, знаю тільки, що викликали в мене якусь хвилинну ілюзію, і певен: цього ви навчились не в єзуїтській школі для дівчат, тому я й ужив слова «чаклунські штучки».

— Хай там як, — сказала Лібуша, — а тепер я й поготів змушена лишити вас у себе як заставу до ранку, бо якби дозволила, щоб ви там у корчмі розляпали не тільки те, що я жінка, а й те, що знаюсь на чаклунстві, то був би сердешній беззахисній Лібуші амінь.

— Ну, то мені лишається тільки зробити отак, — сказав Петр, вийняв з піхов свою шпагу й поклав між двома постелями. — Так робилось у давні часи, — додав він. — Під охороною лицарського меча панна спала при боці в лицаря безпечніше, ніж у монастирській келії.

— Я не панна, а вдова, і це не меч, а шпага, — заперечила Лібуша. — Та дарма: ви мені симпатичний і виявляєте добру волю. Дограйте вже свою роль галантного кавалера до кінця: відверніться на хвильку, щоб я могла приготуватися до сну.

Петр слухняно відвернувся й не помітив, як Лібуша вкинула в його недопите вино маленьку кульку, що засичала й розтала.

— У-у-у, — прогула Лібуша, як ото гукають, граючись у хованки. На ній була сільська нічна