Володимир Нефф - Прекрасна чаклунка

— Це означає, що між нами вже мир? — спитав Петр.

— Ніякий не мир, — відповіла вона, — а тільки перемир’я, бо я мстива і коли скажу кому, що сквитаюся з ним, то таки сквитаюся. Життя мене не панькало, тож не знаю, чого б це я мала щось комусь дарувати. За вами в мене буде записаний борг, але поки що все гаразд. Мене звуть Лібуша, а за те, що я нічого не боюсь і нікому не зостаюсь винна, прозивають Кураж.

І подала Петрові руку — маленьку, гарну, але тверду.

Під час їхньої дружньої вечері з’ясувалося, що Лібуша не знала в житті нічого, крім війни, бо те, що було дванадцять років тому, до початку війни, здавалось їй таким давнім і нереальним, що вона майже не вірила в нього. Лібуша скуштувала війни ще перше, ніж та війна почалася по-справжньому, ще до бою на Білій горі, бо цісарська армія, йдучи на Прагу, зайняла Прахатиці й вимордувала всіх жителів — півтори тисячі душ. Загинула й уся родина, в якій виховувалась Лібуша, — порядні міщани, що їм за добру плату віддав Лібушу на виховання один чеський пан, справжній граф, бо вона, щоб знав пан з Куканя, нешлюбна дочка того графа: половина крові в її жилах блакитна. Яка друга половина, вона не знає, та й не дуже цікавиться, бо навряд чи взнала б щось приємне. Лібуша врятувалась від тієї прахатицької різанини лиш тим, що названа мати вчасно перевдягла її хлопцем і звеліла тікати, тож вона, Лібуша, аж до шістнадцяти років ходила в хлоп’ячому й служила біля коней при обозі. А тоді вийшла за драгунського ротмістра і, як вірна дружина, їздила за ним усюди, по всіх постоях та гарнізонах, на всі баталії та штурми, і так би чесно жила до сьогодні, якби він не поліг під Пресбургом. А що було далі, до того нікому нема діла, і хай іде к бісу кожен, хто захоче дорікнути їй, що вона була не з тих маніжених панянок, котрі держать свій віночок на прив’язі, як різник барана, і що вона навчилась не гаптувати шовком, а ворожити на картах та кришталевій кулі. А загалом війна їй до душі, бо на війні не знудишся, а як маєш трохи клею в голові, то можна й підлататись. Вона сама, Лібуша, за ці дванадцять років наскладала чимало, грошенят жовтеньких і біленьких, а як добра господиня й чеська патріотка вкладала їх до одного банкірського дому в столиці королівства, золотій Празі, куди переказувала їх векселями, коли наскладається пристойна купка. Головне — не ловити ґав і держатись армії: нині навіть великі міста з усіма їхніми ровами, валами, мурами та баштами не вбережуть від солдатні, що переходить з місця на місце й дорогою не щадить нікого й нічого, тож найбезпечніше — пристати до неї й гарцювати разом з нею. Ну, а як пан Петр з Куканя? Як він користає з війни?

Петр відповів, що ніяк, бо не хоче мати зиск із нещастя, яке спіткало всю Європу.

— От і сьогодні надвечір, — додав він, — я натрапив у кущах біля дороги на труп згвалтованої й замордованої селянки.

— Ну й що ж? — спитала Лібуша.

— Ну й що ж! — повторив Петр. — Коли Каїн убив Авеля, сам бог прокляв його. А коли сьогодні п’ятеро мародерів для забавки замордували сільську дівчину, бог на це мовчить, а людина, та ще й жінка, тільки каже: «Ну й що ж?» От і все, Лібушо.

— А що я мала сказати? Зойкнути: «Ой-ой!»? Чи «лелечко!»? Чи «от бідолашна!»? Чи мерщій схопитись та бігти до священика, заплатити йому, щоб відправив месу за її душу? А ви це зробили?

— Ні, — відказав Петр. — Облишмо це, Лібушо. Ви дочка своєї доби і не можете почувати й мислити інакше.

— А звідки ви знаєте, що ту дівчину забило п’ятеро мародерів? — спитала Лібуша. — Дивна історія.

— Нічого в ній немає дивного, — заперечив Петр і кількома словами оповів Лібуші свою пригоду з п’ятьма харцизяками, що мордували один одного, поки з них зостався один, а його вже Петр покарав кулею в голову й забрав у нього здобич.

— Тобто ласий шмат, за який побились ті п’ятеро бідаків, попав у чесні руки пана Куканя, і він його залюбки проковтнув, хоч це й суперечить його принципам, бо ж він, як сам казав, не хоче мати ніякого зиску з війни.

Так говорила Лібуша; вона стала чарівною, коли, облишивши вдавати юнака, скинула свій камзольчик і розстебнула комір сорочки, так що її жіноча комплекція стала виразно видна. Але що звабливіша була вона, що солодшими здавались її уста, то сильніший гнів загорявся в Петрових грудях, бо жоден справжній чоловік не може без досади терпіти такі несправедливі закиди, та ще й від жінки, яка йому подобається.

— А що ж я мав зробити? — спитав він, навіть не помітивши, що вжив майже тих самих слів, якими Лібуша відповіла на його докір, і, видобувши з кишені своїх іспанських рейтузів гаман з червінцями, віднятий у зарізяки, кинув його на стіл. — Зоставити в руках у мертвого вбивці? Чи, може, обминути його здалеку, коли він убивав свого останнього спільника, — хай, мовляв, іде своєю дорогою?

— Коли б я не знала, як ви повелись насправді, — відповіла вона, — і тільки чула ваші лицарські балачки, то була б певна, що ви вернули гаман справжньому власникові, бо на ньому он прегарно вишито його ім’я та адресу: «Йоганн Штер із Вайтнау». А те Вайтнау зовсім близько від Кемптенського шляху.

— Цей ваш Йоганн Штер напевне лежить на дні якоїсь яруги, і йому вже нічого не треба.

— Це правда, — погодилась Лібуша. — Але тоді, якби я звалась Петром Куканем з Куканя, то зразу подалась би до ратуші й віддала свій улов у руки бургомістра, війта чи бургграфа.

— Щоб бургомістр, війт чи бургграф поділили його між собою, — сказав Петр. — Аякже.