Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

переконливо, що Сказинський мусів замовкнути, бо не мав на це що відповісти. ГІамягаю, що вже тоді всі основні праці в УССР виходили в російській мові, а всякий хлам і комуністичні пропаґандивні брошурки в українській мові. Тут пригадаю, що згаданий Роман Сказинський виїхав на Радянську Україну приблизно в тому самому часі, що й родина Крушельницьких, а може дещо раніше, щоб — як говорилося — «помагати в будівництві української радянської держави». Після убивства Кірова розстріляли в Києві і Сказинського і двох синів Антона Крушельницького разом з 34-ма іншими українськими письменниками й діячами. Старого ж Антона Крушельницького, як і відомого галицького соціялістичного теоретика Юліяна Бачинського, засудили тоді по 10 літ кожного, після чого по них пропав усякий слід. Коли ж большевики, міркував я собі, розстріляли таких сліпих і відданих собі радянофілів, як Сказинського та Івана й Тараса Крушельницьких, то чого міг очікувати я, що того ж Сказинського розторощив у «Ділі» за його ідолопоклонство перед «українською радянською творчістю» в кіновому мистецтві, літературі й науці?!

Я пригадував собі теж, як напередодні виїзду зі Львова письменника і педагога Антона Крушельницького, що вчив мене колись української мови у станиславівській гімназії, я стрінув його і намовляв востаннє не виїздити. Не дав себе переконати, казав, що вже запізно. І поїхав по смерть собі, своїй дружині і своїм дітям… Пригадував я собі теж деякі свої протибольшевицькі статті в «Ділі», зокрема підписану повним імям і прізвищем статтю в 60-ліття уродим Сергія Єфремова, засудженого недавно перед тим у процесі Спілки Визволення України, і на душі ставало моторошно. Рахував я тільки на Божу поміч і на те, що це було давніше та що в останніх роках таких статтей у «Ділі» я не писав (були до того окремі референти і кореспонденти). То ж, може, думав я, мої слідчі не будуть порпатися в старих річниках «Діла» і таких статтей не викриють.

Серед таких думок і всяких комбінацій минали дні за днями, а мене, всупереч усім сподіванням, більше до моїх слідчих не викликали. Щастя, що в камері мали ми книжки з тюремної бібліотеки, а від нового року діставали на переміну також то шашки (варцаби), то доміно, бо інакше можна було хіба збожеволіти.

Аж десь по двох місяцях покликали мене знову «на допрос» і привели перед тих самих слідчих. Памятаю, що в тому часі я дістав був уже цингу (шкорбут) і мене підліковували. Слідчі не ставили мені ніяких істотних питань, поза тим, що вязало мене з парохом церкви св. Варвари у Відні о. д-ром Мироном Горникевичем і кількома іншими віденськими українцями. Не трудно було переконати їх, що це були мої давні знайомі з часу моїх студій у Відні по першій світовій війні — і більш нічого.

На другий день покликали мене до них ще раз. За порадою співвязнів я рішив попробувати, чи при помочі моїх слідчих, зокрема Кудрі, не вдалося б збільшити свій пайок хліба. Коли Зайцев залишив мене на якийсь час самого з Кудрею, я звернувся до нього з проханням, чи він не поміг би мені в тому, щоб мені збільшили хоч на 150-200 грамів щоденний пайок хліба, бо з недоїдання я дістав цингу і мені вже випали 2 зуби. Почувши це моє прохання, Кудря глянув на мене, як мені здавалося, спочутливим оком і сказав:

— Ну, це не так легко і це не наша справа. Та перед вами, може вже в недалекому часі, щось куди важніше, як збільшення пайка хліба в тюрмі….

Почувши це, я зрозумів, що слідчий не міг мені ясніше сказати, що справа мого звільнення — на добрій дорозі.

Сьогодні мені важко описаги свій душевний настрій після повороту від слідчих назад до камери. Я представляв собі, що мене викличуть як не в найближчих днях, то напевно в найближчих тижнях і, повідомивши про звільнення, дозволять вернутись до Львова. З такими думками я рано будився, ними жив увесь день і з ними клався спати. Кілька днів не бралось навіть читання книжок.

І так минали знову дні за днями, тижні за тижнями, а мене ні разу не викликували ні до моїх нових слідчих, ні до інших. Нарешті одного дня, коли минули знову слизько два місяці, мене привели ще раз перед Зайцева і Кудрю. Зайцев спитав мене «Как себя чувствуете», доставив якийсь дрібний запит і по кількох хвилинах вийшов. Тоді Кудря вийняв з шухляди стола невеличку книжечку, що — як виявилось — була збіркою оповідань нібито з життя Тараса Шевченка. Він спинився на одному з них і став голосно читати. Це було оповідання про те, як то Шевченко стрінув у своєму житті одного бідного жида, як з ним заприязнився і якими другами вони були собі до кінця життя. Це була найзвичайніша большевицька агітка, що їх совєтські письменники пишуть на замовлення масово. Прочитавши це «оповідання», Кудря глянув на мене допитливо і спитав, як воно мені подобалось. Я витримав його погляд і сказав спокійно, з переконанням у голосі:

— Дуже цікаве і гарно написане. Але про таку подію в житті Шевченка я не читав досі ніде.

Кудря глянув на мене знову допитливо і відпустив мене назад до камери, не сказавши ні слова. Більше в житті ні Кудрі, ні Зайцева я не бачив.

В ДОВГИХ, СІРИХ МІСЯЦЯХ

Коли в камері абсолютно нічого не діється.

— Чого хотів від мене слідчий-буковинець? — Що я писав у своїх «заявлєніях» і яка була процедура їх писання. — Країна, в якій нема гіередавнення кари. — «Радше сто невинних засудити, як звільнити одного винного». — Що таке збірна відповідальність. — Жорстокі кари за «аварії». — Кілька слів про страхіття Єжовщини. — Від молдавана аж до фина всі благоденствують…

І знову почалися довгі, сірі, невеселі дні, подібні один до одного, як дві каплини води. В нашій камері абсолютно нічого не діялось і не було ніяких новин зі світу від довгих місяців: ніхто з мешканців камери не відходив, і ніхто не з’являвся на його місце, то звідки ми могли мати якінебудь новини?

Дуже рідко, пересічно раз на 6 тижнів, викликали мене до невідомих мені слідчих на «допрос», які, поставивши кілька питань, що не мали звичайно нічого спільного з моєю справою, відпускали мене назад до камери. Одним з тих слідчих був якийсь буковинець, що я пізнав