Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

столі, увесь час мовчав і ніби щось записував. Аж по довгому-довгому часі він підняв голову і спитав чистою українською мовою з виразно галицькою вимовою:

— А діячок Союзу Українок знаєте? Чи той Союз був політичною організацією? —Я відповів, що знаю багато діячок Союзу Українок особисто, і став оповідати, як то польська влада, побачивши сильний розріст і розмах праці Союзу Українок у цілому краю, пішла наступом на цю жіночу організацію, очолювану п. Міленою Рудницькою[6] і п. Галею Шепарович[7], та вкінці її розвязала. Але провідниці Союзу Українок, передбачаючи його розвязання, підготовили заздалегідь статути нової жіночої організації як політичної партії під назвою «Дружина Княгині Ольги» і завдяки цьому, так сказати, за одну ніч на місце розвязаних філій і кружків Союзу Українок покликали до життя в цілому краю Дружини Кн. Ольги. Ті дружини застала вже всюди червона армія, коли ввійшла до нашого краю в другій половині вересня 1939 р.

Після того той молодший слідчий почав мені ставити далі українською мовою різні подрібні питання, які старшого мабуть не дуже цікавили, бо по якомусь часі він вийшов з кімнати і лишив нас самих на довший час. Питав мене молодший слідчий між іншим про кількох львівських українських журналістів лівого напрямку, яких очевидно мусів знати. При згадці про Володимира Темницького, колишнього міністра закордонних справ УНР, спитав про його брата Мілька (Омеляна). Коли ж почув, що він помер давно в Одесі, здивувався і прийняв цю вістку з наявним сумом. Далі розпитував про Товариство письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові та про чільніших його членів. Але найбільше допитувався він про двох молодих українських діячів з Богородчанщини, з чого я зробив висновок, що він сам походить з того повіту. (Від покійного журналіста Володимира Дзіся і Степана Федака, що мали, як арештовані, теж того самого слідчого, хоч і в інших, далеких від себе тюрмах, і вийшли на волю, як і я, чував я за німецьких часів у Львові, що Кудря був чистої крови полтавець).

Повернувся до кімнати старший слідчий і допити перейшли на російську мову. Той старший питав мене, хто, на мою думку, найвизначніший і найпопулярніший серед українців у Львові. Я відповів без вагання, що Митрополит Андрей Шептицький. На запит, чому, я пояснив, що Митрополит в очах всього українського народу на західно-українських землях — це великий меценат, царський вязень-мученик і твердий оборонець не тільки церковно-релігійних, але й національних прав українського народу. Він мав мужність виступити з рішучим протестом навіть проти польського уряду за масове нищення з його наказу православних церков на Холмщині в 1938 р. На запит про інших визначних українців у Львові я назвав ще през. Костя Левицького, д-ра Маріяна Панчишина, проф. Кирила Студинського, проф. Василя Сімовича та кількох інших.

Мене відпустили до камери з тим, що на другий день мене ще покличуть. Другого дня переслухували мене знову обидва нові слідчі, при чому старший з них, Зайцев, виходив кілька разів з кімнати, залишаючи мене з молодшим. З розмови з ним я вичув, що моя справа не стоїть найгірше, тим більше, що ні попереднього ні того дня ні один ні другий не зробили мені ніякого конкретного закиду. З різних запитів їх обох я догадувався, що вони прибули в Москву саме зі Львова, де зібрали певно всякі дані про мене та інших львовян-українців, що сиділи тоді на Лубянці. Коли ж па запит Зайцева, до яких товариств я належав, я сказав, що між іншими товариствами я від довгих літ був членом Львівського Бояна, він заявив без обиняків, що дуже добре пригадує собі мене з виступів того хору у Львові. Отже виходило, що як Кудря, так і Зайцев, члени НКВД, перебували польських часів у Львові і збирали потрібні їм інформації на місці.

Коли мене відпустили до камери, я став думати багато про можливість свого звільнення, або бодай так званої вільної зсилки. Не мав я до цього ніяких конкретних даних, але по допитах у тих двох днях я вичував інстинктовно, що обидва згадані слідчі не мають проти мене ніяких певних даних та що вони приїхали в Москву зі Львова з якоюсь означеною метою як супроти інших львовян, так і супроти мене. Як потопаючий хапається стебелинки, так і я з кількох натяків моїх нових слідчих, в яких я не добачав ніякої ворожнечі до себе, міркував собі, що моє визволення може й недалеке. Таке леліяв я в своїй душі ще й тому, що обидва слідчі розпитували мене багато і самі говорили про професора Кирила Студинського і д-ра Маріяна Панчишина, моїх добрих знайомих зі Львова (перший з них був моїм професором у львівському університеті), що тепер були членами (депутатами) Верховної Ради СССР і, як я догадувався, інтервеніювали в моїй справі.

Як у такому положенні буває, я став переходити в голові деякі свої протибольшевицькі виступи у Львові і продумував, як мені боронитись на той випадок, коли мої нові слідчі такі виступи мені пригадають. Колись була голосна моя полеміка з редактором радянофільської «Праці» (потім «Сили») Романом Сказинським (розстріляним 1934 р.), який виступив був проти моєї негативної оцінки на сторінках «Діла» фільми «Тарас Шевченко», що її заходом відомого консуля Лагічинського виставляли не тільки у Львові, але й у всьому краю десь при кінці 20-их років. Я написав тоді згідно з правдою, що Шевченко, якого креував у фільмі артист Бучма, виходить там не як національний поет, пророк і геній, а як якийсь бунтар-фанатик, що дуже заболіло всіх львівських радянофілів і совєтський консулят зокрема. Не маючи річевих аргументів, Сказинський написав у «Праці» мабуть після порозуміння з сов. консулятом, що моя оцінка тієї фільми несправедлива й однобічна, бо, мовляв, з мене промовляє ненависник Радянського Союзу та «петлюрівський письмака». А коли він при цьому покликався ще й на «буйний розвиток» української літературної продукції в СССР за останні роки, то я в дуже основній відповіді представив на основі даних Української Книжкової Палати в Харкові той «буйний розвиток» у правдивому світлі і так