Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Коли ви читатимете на наступних сторінках про новітню чилійську історію, у вас виникне багато запитань. Як пояснити таку різку зміну політичного спрямування у країні з сильними демократичними традиціями? Як Чилі та інші країни ставляться до нещодавнього огидного минулого? Як чинники загальнонаціональної кризи, обговорювані в цій книзі, проявлялися в Чилі? Ви побачите, які великі вибіркові зміни відбулися в урядовій економічній політиці та в політичному компромісі. Ви також зауважите деякі з уже знайомих вам чинників, як-от чесна самооцінка та її брак, свобода дій і їх відсутність, підтримка опозиції з боку союзників, а також роль взірців або позірних взірців. Розповідь про двох чилійських лідерів змусить нас задуматись: чи дійсно сильні особистості здатні впливати на хід історії?

Коли ви читаєте ці рядки, чилійська тема порушує тривожне запитання — насамперед для моїх американських земляків. США та Чилі об'єднують сильні демократичні традиції. Перехід від цих традицій до диктатури здавався в Чилі 1967 року абсолютно немислимим; так само немислимим він видається багатьом сучасним американцям. Але в Чилі це сталося, і застережні ознаки ретроспективно проявлялися іще задовго до катаклізму. Чи може подібне статися у Сполучених Штатах?

-

Почнімо з географії Чилі, її історії та народу. Якщо ви поглянете на мапу, то вас неодмінно вразить той факт, що Чилі є найдовшою й найвужчою країною у світі. Простягаючись у середньому на 100 миль із заходу на схід, з півночі на південь вона простягається на 3000 миль — майже на стільки, скільки Сполучені Штати мають у ширину. Географічно Чилі відокремлена від інших країн низкою високих гребенів Анд, що відділяють її, зокрема, від Аргентини на сході, а на півночі цю країну від Болівії та Перу відмежовує Атакама — найсухіша пустеля у світі. Єдиними війнами, які Чилі вела з іншими країнами після здобуття незалежності, були дві війни з північними сусідами — Болівією та Перу відповідно в 1836-1839 та 1879-1883 роках.

Попри величезну протяжність території, продуктивні сільгоспугіддя Чилі, її сільське господарство та населення зосереджені на невеликій частині: в Центральній долині, яка оточує столицю Сантьяго. Лише за 60 миль від Сантьяго розташований Вальпараїсо — головний порт Чилі, найбільший на західному узбережжі Південної Америки. Така географічна «концентрація», а також чилійська етнічна однорідність, про яку ми поговоримо нижче, посприяли єдності країни, якій ніколи не доводилося мати справу з географічно обумовленими сепаратистськими рухами, що докучали більшості держав із географічним розташуванням на кшталт чилійського.

На відміну від решти країн Південної Америки, в яких переважають тропічні умови, Чилі, подібно до Аргентини та Уругваю, має дві великі переваги, зумовлені помірною кліматичною зоною південної частини Латинської Америки. Цими перевагами є вища середня продуктивність сільського господарства та нижча середня захворюваність порівняно із тропічною зоною. Відтак Чилі, Аргентина та Уругвай є країнами з найвищим доходом на одну людину в Південній Америці, навіть попри часто хибну економічну політику аргентинських урядів. Відносна заможність Чилі забезпечується її сільським господарством, рибним промислом, корисними копалинами (докладніше про це ми поговоримо дещо згодом), а також промисловою галуззю. Чилі була великим експортером пшениці до Каліфорнії та Австралії іще в часи каліфорнійської та австралійської золотої лихоманки в 1840-х роках і відтоді залишається важливим експортером сільськогосподарської продукції. За останні десятиліття країна стала провідним експортером рибопродуктів у Південній Америці та одним із найвідоміших у світі. Нині рівень промислового виробництва в Чилі значно вищий, ніж у більшості латиноамериканських країн.

Якщо ж говорити про історію цієї країни та її народу, то до прибуття європейців територія нинішньої Чилі давала змогу прогодуватися лише невеликій кількості індіанського населення, якому бракувало тих культурних і політичних здобутків, що були характерними для багатої, густонаселеної та потужної імперії інків, розташованої на півночі, на територіях сучасних Болівії, Перу та Еквадору. Як і на більшості території Південної та Центральної Америки, європейці, які завойовували й заселяли Чилі, починаючи з 1540-х років, були іспанцями. Вони завезли невелику кількість африканських рабів і часто одружувалися з місцевими індіанцями. Таким чином, на відміну від більшості інших країн Південної Америки, нинішня Чилі є етнічно вельми однорідною і не має великої кількості «незмішаних» індіанців або представників африканських меншин. Натомість чилійці є переважно іспанцями та метисами, тобто нащадками шлюбів іспанців та індіанців; майже всі вони католики і майже всі розмовляють іспанською (на відміну від значної кількості меншин в інших країнах Латинської Америки, які послуговуються місцевими індіанськими мовами). Найбільша етнічна меншина, індіанці мапуче, становлять лише 1 % населення. Людей іншого, крім іспанського та індіанського, походження в Чилі налічується відносно мало.

Таким чином, географія Чилі, її історія та склад населення — все це сприяло єдності країни. У свою чергу, така єдність позитивно впливала на історію Чилі, що була менш бурхливою та хаотичною порівняно з іншими латиноамериканськими країнами. Але була й одна негативна сила, спільна для Чилі та цих країн: іспанські колоністи організували великі землеволодіння на відміну від невеличких ферм, започаткованих європейськими поселенцями в Північній Америці. В підсумку від самого початку заселення США та Канади європейцями там утворилася основана на широкому базисі демократична система урядування, тоді як у Чилі олігархія контролювала переважну частину землі, ресурсів і політичного життя. Така концентрація політичної влади була основною проблемою чилійської історії.

Прихований конфлікт між традиційною владою непоступливої олігархії та дедалі більшим впливом інших класів суспільства можна було або вирішити за допомогою політичного компромісу, або так і залишити невирішеним через патову політичну ситуацію. Останній варіант траплявся дедалі частіше після того, як у Чилі було ухвалено нову конституцію, що розвела в часі вибори президента, сенату та нижньої палати конгресу — тепер вони проводились у різні роки. На жаль, ця благонамірена ідея, реалізована в ім'я справедливого принципу балансу влади, призвела до того, що посада президента, контроль над сенатом та контроль над нижньою палатою зазвичай належав різним політичним партіям — залежно від того, яка з них була найсильнішою в той конкретний рік, коли проводилися вибори. Дві подальші зміни у процедурі голосування збільшили кількість лівого електорату за рахунок зменшення домінуючого впливу олігархів на вибори. Одна зміна полягала в тому, що 1934 року чилійське жіноцтво нарешті здобуло право голосу на муніципальних виборах, а 1949 року — на президентських. Друга зміна стосувалася симпатій виборців. Традиційно голосування в Чилі було відкритим і публічним, тому землевласникам було легко спостерігати за голосуванням селян і впливати на їхній вибір. Саме тому запровадження таємного голосування в 1958 році й спричинило зміщення вліво.

Чилійські політичні партії поступово сформували три блоки: