Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

Таня опустилася на коліна і стала просовувати палицю між моїми щелепами.

— Бідолашна моя, хороша… розумниця… — вона стала совгати палицею. — Дурненька… Він же міг тобі боляче зробити…

— Це хто кому? — застогнав злодій.

— А ви, парубче, краще помовчіть, бо паличка сприсне…

Хлопець обурено закрив рот.

Нарешті мої щелепи розтиснулися, і я випустила «здобич». Я тримала її в зубах, мабуть, години три. Знаю, це була власність «чужого», але я вже так звиклася з думкою, що це моя «здобич».

Він почекав, поки Таня взяла мене на руки.

— Сказано — с-суки… — просичав він.

— Авжеж, і дуже пишаємося цим! Правда ж, Белко?

«Чудово! Значить, Таня — теж сука», — зраділа я і лизнула її в ніс.

Решту ночі Сергійко провів зі мною в машині. Він приніс із дому смачну кісточку. Увесь час гладив мене, ніжно тріпав по загривку і називав усілякими ласкавими словами. Ну як не радіти? Ви б теж раділи. Я лизала йому руки і обличчя… Я була щаслива.

Через два дні був вихідний. Коли в Сергія вихідний, ми зазвичай проводимо його разом. Але сьогодні зранку, вигулявши мене, він кудись зник.

— Чекай! — тільки й сказав.

Чекати довелося недовго. Незабаром він повернувся. У руках була газета.

— Принеси повідець. Поїдемо до Тані.

Ура-а-а-а!

Я побігла до дверей. Там, на гачку, висів поводок. Узагалі-то я не дуже його люблю. Самі бачте, без повідка гуляють. Але мене без повідка не виводять навіть попісяти. Довелося змиритися. Я постаралась підстрибнути вище, ухопила повідець зубами і, знявши з гачка, принесла Серьожі.

І ми поїхали.

Обожнюю машину. Відтоді, як вона в нас з’явилася, Серьожа завжди бере мене з собою. А коли їдемо, відкриває вікно, і я, висунувши морду назовні, дивлюся, як повз нас мчать машини з людьми, мелькають дерева, будинки.

Кр-р-р-раса!

Під’їхавши до Таниного будинку, Сергій наказав:

— Поруч…

Я ж бо — доросла й слухняна, отож «прилип­ла» до його ноги. Сергій відкрив багажник, дістав звідти якусь велику коробку, поклав зверху газету та ще й букет. Приємні квіти, здається троянди. Ще раз скомандував: «Поруч!», і ми попрямували до під’їзду.

Двері відчинила Таня. Біля неї стояв пес.

«Кр-р-р-расень!», — вихопилося у мене.

— Знайомтесь, це мій «німець», — сказала вона, і пес став мене обнюхувати.

Було страшнувато. А раптом щось… Я притулилася до підлоги і заплющила очі.

— Орфей, це — Бела, — познайомила нас Таня.

Орфей завиляв хвостом і лизнув мене. Потім ще раз, і ще.

Ур-р-ра! Я йому сподобалася! — я теж замела хвостом.

Серьожа вручив Тані квіти. Потім урочисто промовив:

— Таню, ми з Белою хочемо подякувати тобі за все…

— Знаєш, мені передовсім подобається оце «ми», — засміялася ще трохи сонна Таня.

— У мене раніше ніколи не було собаки… А тепер не можу навіть уявити собі, як би я був без неї. Спасибі тобі.

— Пусте, чого там…

— Ні, не пусте… Ти не тільки допомогла мені виростити Белу. Ти змусила мене поглянути на світ іншими очима. Соромно зізнатися, але, їй-бо, Бела людяніша від мене. Це вона навчила мене. Не смійся! Я став уважніший, добріший, більш організований. Це четвероноге створіння нагадало мені, що я — людина.

Таня раптом швидко-швидко закліпала своїми довгими віями і відкрила коробку.

Орфей тут же підійшов до Тані, став на задні лапи й нахабно всунув носа в коробку. Пирх­нув і, опустившись на підлогу, влігся біля її ніг. Я підійшла до Сергійка і примостилася коло нього.

— Ох, нічого собі! Стільки шампанського! Сергію, я ж зіп’юсь!

І я, і Орфей дружно втрутились: «Р-р-гав».

— Нам з Белою дуже пощастило, що ми знайшли одне одного. А також тебе.

— А я тут до чого. Це ти зберіг Белі життя: опинився в потрібному місці в потрібний момент. А вона відплатила тобі добром. Тепер це твій друг…

— Ні-і, Таню. Не все так просто. Розумієш, вона готова померти за мене. Белка думає, що і я готовий зробити те саме для неї. Розумієш?

— А ти, значить, не готовий?

— Боюся, що ні.

— Ну, то й живіть собі на здоров’я і радійте життю.

— А знаєш, Макс отоді, коли я забирав щеня, сказав, що ти — трохи чмелена. Знаєш, про що я подумав?

Таня засміялася.

— Переконався тепер, що я чмелена, себто «з привітом»?

— Та ні! Це оті чмелені, що заводять собак заради грошей. Викидають на вулицю, як непотріб, коли набридло возькатись… Або, не змигнувши оком, готові втопити щеня, адже на нього документів не видають, бо — сьоме… До речі, про документи… Мені пообіцяли в клубі собаківництва, що випишуть на Белу всі належні папери.

— Та невже? Чому це раптом?

— Та того, що Бела тепер у нас — місцева знаменитість! Зірка.

— Чим же прославилась наша Белка? — здивовано спитала Таня.