Євгенія Анатоліївна Кононенко - У черзі за святою водою

надійно за­хищеною нерухомістю, солідними заощадженнями і всіма атрибутами непохитного соціального захисту? Виходить, від щирого серця можна любити можна тільки Західну Європу, Сполучені Штати, Канаду і Австралію. Ну, може, ще Японію. Скільки ж мешканців решти планети кладуть життя на те, щоб бодай на схилі літ здобути пристойний статус у цих державах! «Хай синам, як не собі...» Сьогодні в цих сло­вах — зовсім інший сенс.

Я вважаю природним і гідним поваги бажання позбавити злиднів якщо не свою країну, то хоч би свою родину. Боронь Боже, я не сприймаю маоїстського гасла «бідність — це добре!» Я не вважаю, що злидні є запорукою високої духовності, а достаток, навпаки, губить людський дух. Але відчуття незбагненного зв’язку зі злиденною та недолугою батьківщиною є чимсь таким, що дає надію. По-перше, ці чуття є добрими хоча б тому, що незрозумілі для циніків. По-друге, вони варті уваги, бо означають існування невеличкої ділянки, недосяжної для масштабних маніпуляцій людськими думками й почуттями. По-третє, вони є вкрай недоречними для нашої конкретної влади. Влада не хоче патріотів. Вона хоче таких, хто однаково клене і її саму, і тих, хто бореться з нею. Влада хоче таких, яких вона, зрештою, й має. Тих, хто тупо заздрить німцям, які не борються за свій шмат хліба з маслом, а тільки тупо працюють за нього. У мене — дуже великі межі терпимості до багатьох явищ. У мене — невичерпний запас іронії та самоіронії. Але я щиро ненавиджу циніків і нігілістів, і саме в цій ненависті народжується пафос мого єства. Якщо ми вже прийшли в цей світ, то, значить, щось у ньому від нас бодай трошки, а залежить. Я назавжди розриваю стосунки з агресивними циніками, і в цьому також моє ставлення до моєї землі.

Моя розповідь — дуже фрагментарна, як фрагментарним є й саме патріотичне почуття в неперервному плині буднів. Ми живемо у жорстокому вирі дрібних і невблаганних буденних проблем. Ми витрачаємо священний життєвий вогонь на розв’язання принизливих життєвих задач. У нашому бутті переважають рутинні події, нікчемні ситуації. Нечастими є хвилини, коли несподівано й гостро відчуваєш: це — моя земля і це — моя доля.

Я не маю на цій землі шляхетного роду. Всі жіночі й чоловічі лінії моїх бабусь і дідів губляться у вирі непримітних доль незаможних міщан і кріпаків. Я не маю на цій землі вагомої нерухомості чи іншого коштовного матеріального спадку. Я не маю на цій землі шляхетного товариства співвітчизників, об’єднаних високою ідеєю. І я не маю на цій землі єдиного, буйночубого, до безтями любого, поряд із яким можна витерпіти все. Увесь мій «скарб» — загострене відчуття моєї долі, химерний зв’язок із цією землею, нестримне бажання і, сподіваюсь, уміння перетворювати власний досвід на іншу якість. І це — мої діти, які також уперто не хочуть їхати звідси.

Традиційно вважалось абсолютно природним любити батьків, подружжя, дітей, рідну землю, Бога. Модерна доба повернула цю «природу» з ніг на голову. Вона почалася з того, що дозволила не любити батьків: мовляв, хтось із них може виявитися прихованим тираном і першопричиною тяжких комплексів своїх нащадків. Щодо дітей, то чоловікам цілком дозволено їх не визнавати. А жінкам дозволено їх не заводити. Також модерна доба дозволила складні, а то й ніякі стосунки і з Богом, і з батьківщиною. Та, попри зняття нібито всіх традиційних заборон, жодна доба, ні модерна, ні постмодрена, зрештою, не дозволяє суцільного цинізму в усіх тих переживаннях. А то й нігілістичної відсутності переживань як таких. І те, що Україна існує як незбагненна цінність бодай для певної кількості українців, є однією з тендітних запорук, що у глобальному просторі симулякрів та імітацій зберігаються непідробні людські почуття.

«Прийшла весна і дива наробила:..»
Прийшла весна і дива наробила: У небі дзвін задьористо дзвенить, А монастирський сад напнув вітрила І все подвір’я тягне у блакить. Прийшла весна і наробила дива, Змішалося і грішне, і святе: Хрести блищать над банями звабливо, Мов хрестики в глибинах декольте. 3. Ерос у вишиванці
Еротичний сонет

Тече по грудях радісне пиття,

І піниться у нім солодке зілля.

Без свідків і музик шумить весілля,

Гуде на цілий світ серцебиття.

Та раптом стало мукою злиття,

Зробилися даремними зусилля,

Вже на хмільних губах гірчить похмілля,