Пол Гелліко - Томасина

пастора понурий погляд злих очей, але між ними стала чорна парасолька. І тоді він гукнув, намагаючись докричатись крізь неї: — Якщо в мене нічого не вийшло, невже ти думаєш, що тобі щось удасться? У неї впертості не менше, ніж… ніж… ніж у мене, якщо вже бути справедливим. Так що навіть не намагайся.

— Ти пропонував узяти когось замість кішки?

— Ще б пак! Одразу ж на другий день я приніс додому чудове сіамське кошеня — породисте, з родоводом. Поклав його їй на коліна, а вона те кошеня як скине на долівку, розверещалася, втекла до місіс Мак-Кензі, зарилася лицем у її фартух і верещала, поки я не виніс кошеня з дому. Довелося посадити його в клітку у ветеринарній клініці. Сусіди, мабуть, думали, що тато взявся за пасок. А хтозна, може, й треба було взятися…

— Биттям дитячої любові не доб’єшся, — зауважив містер Педді.

Мак-Дьюї похмуро кивнув. Невже любов — настільки делікатна штука, що досить злоби чи розчарування, аби все розлетілося на друзки? Ту ж мить йому занили руки — вони тужили за вагою тіла дівчинки, — а серце відчуло нестримне жадання ні з чим незрівнянної ніжності та запаху дитячих скронь, яких він торкався губами. І все одно Мак-Дьюї знав, що варто їй поглянути на нього отими важкими очима свого юного личка з міцно стуленими губами (аби, крий Боже, не зірватися і не озватися до нього!), як він опиниться в полоні чорної розпуки та ненависті до цієї жіночої іпостасі свого власного «я». Ну що вона знайшла в тій недолугій кішці?..

Іншою проблемою Мак-Дьюї були сусідські плітки. По місту ширились чутки про те, що у передостанньому будинку Аргайлського проїзду (авжеж, там, де живе ветлікар!) дочка вже довгенько не говорить із батьком. Бо той без вагомих підстав знову схопився за хлороформ і приспав її кішку. Ось бачите, казали пліткарі, немає диму без вогню: якщо кажуть, що Мак-Дьюї хлібом не годуй, дай зайвий раз когось приспати, то так і є. І от якщо він так по-бузувірськи повівся з кішкою, що належала його рідній дочці, то чи варт віддавати йому на поталу наших звірят? Ми вже не кажемо, що він — свавільний хам і грубіян, ладний втопити у ложці води за найменшу провину.

Плітки на цьому не спинялися і твердили, що після тої прикрої події з доччиною кішкою ветлікар занехав свої обов’язки, і Мак-Дьюї чудово розумів, що це може украй негативно позначитись на його справах, на кількості відвідувачів у приймальні. Мабуть, відлунки цих пліток уже докотилися до віддалених ферм, де Мак-Дьюї коли й не любили, то бодай поважали: за минулі півмісяця число звернень від фермерів значно поменшало.

— Не знаю! — гаркнув Мак-Дьюї, наче був один, без Педді. — Не знаю… нічого не можу зрозуміти. Якби я міг, то, чесне слово, оживив би ту кішку, заради неї оживив би… — А потім різко труснув кошлатою головою і сердито додав: — їй богу, якби вона ще раз принесла її до мене в такому стані, я все одно б її приспав.

— Інколи діти почуваються дуже самотньо, — почав містер Педді. — І хтозна, може, ті тварини хоч трохи розганяють цю самотність…

Кінець його фрази — «бо дівчинка росте без мами» — залишився несказаним, та Мак-Дьюї почув його так, ніби Педді промовив це вголос. Невже він ревнував малу до кішки, невже він міг заздрити їхнім стосункам? І саме тому не став вдаватися у причини її хвороби, а взяв і чимскоріше спекався? Зрештою, що зроблено, те зроблено. А дитина не буде самотньою, адже на вулиці у неї стільки друзів… Її постійно бачили в компанії з сусідськими дітлахами.

Мак-Дьюї не помічав, що донька після злощасної пригоди з кішкою замкнулася у собі, збайдужіла до друзів та розваг, а кожен наступний день лише подовжував її похмуру гру в мовчанку. Часто-густо, коли місіс Мак-Кензі була певна, що Мері-Pya десь гуляє з Х’юї Стерлінгом чи Джорді Мак-Наббом, та просто сиділа на березі Лоху, замислено дивилася у воду — і нічого не бачила в ній. Чи усамітнювалася в своїй кімнаті та сповна віддавалася тузі за померлою кішкою.

Друзі теж відступились від неї, адже діти — створіння чутливіші, вони скоріше за дорослих бачать дивні зміни і дивацьку поведінку однолітків, так само швидко викреслюють їх зі свого кола і дають спокій їм разом з їхніми примхами. Кілька разів наразившись на мовчазну відмову (Мері-Pya просто хитала головою, даючи зрозуміти, що не піде ні до гавані, ні по ягоди, ні на пікнік, який робив у себе вдома Х’юї Стерлінг), діти махнули на неї рукою. Сама того не помічаючи, Мері-Pya повільно, але неухильно покидала цей світ — такий невблаганний, жорстокий і несправедливий.

Містер Мак-Дьюї шумно зітхнув і сказав:

— Так, але що мені робити? Я був певен, що мине трохи часу, і ця гра їй набридне, але вона чим далі, тим завзятіша. Мене для неї наче не існує…

Містер Педді, затятий противник присипляння тварин, сказав:

— Піду, поговорю. Хтозна, раптом я зрозумію мотиви її поведінки…

Не кажучи більше ні слова, чоловіки дійшли до кінця Аргайлського проїзду.

— Побачиш, нічого у тебе не вийде, — сказав на прощання Мак-Дьюї, повертаючи до ветлікарні. Священик пішов собі далі, туди, де жив ветеринар і Мері-Руа.

Дівчинка, сиділа на сходах, і коли вона дивилася на священика, той вмить зауважив, що її погляд спрямований не назовні, а всередину. До того ж він був неприємно вражений її блідістю та худорбою. Куди й поділася ота здорова, життєрадісна Мері-Руа, яку він бачив до злощасної пригоди з кішкою всього півмісяця тому!

Містер Педді не став удавати веселість, натомість із украй серйозним виразом зняв капелюха, поставив у кут свій парасоль, наблизився до дівчинки і сів на кілька сходинок нижче неї. Як батькові великої родини йому були знайомі складнощі дитячої психіки, хай не всі, але все ж таки… І він вирішив розпочати з погоди, адже про неї можна говорити будь-коли.

— Уф, — зітхнувши, почав містер Педді, — і коли вже закінчиться мряка! Літо надворі, а