Пол Гелліко - Томасина

Чимало загінчиків і невеличких дротяних кліток стояли порожнем, але Мак каже, що шпиталь частенько переповнений.

До речі, тепер вони для мене просто Мак і просто Вуллі. І навіть кішка Доркас, попри весь свій снобізм, сама люб’язність зі мною і часом дозволяє мені вмити своїх кошенят. Пси теж чудово знають своє місце. Більше я жодного разу не заводила мову про Бубастіс, своє божественне походження і все таке, та попри це, галка при зустрічі зі мною, буває, візьме й проскрипить: «Привіт, богине, як здоров’ячко, стара?» Собак це страшенно смішило, коти ж навіть і гадки не мали, і те, що я живу в будинку Лорі, сприймали як належне.

Але я знаю, хто я є і ким була, і ще прийде той день, коли я покажу їм свою силу! Тоді вони й побачать, що може сповнена рішучості богиня. Я поверну собі колишню міць і, так само, як Лорі, сукатиму з пряжі нитки людських доль і сплітатиму їх у полотно життя.

Мій Ка був у повній гармонії з моїм новим тілом. Наскільки я могла судити з власного відображення у маленькій загаті, утвореній струмком за будинком, зовнішність моя була прекрасна: я мала те саме забарвлення хутра й ті самі прикметні риси, що й тоді, коли мене вшановували люди; коли вони покладали на мене свої сподівання; коли я була найголовнішою істотою у храмі, котрий стояв на річці Ніл.

Там я любила моїх жриць священною любов’ю. Коли вони лишалися і поряд не було чоловіків-жерців чи храмових прислужників, вони мене гладили, пестили, чухали мені підборіддя, а ще вони перемовлялися, і саме з їхніх балачок я дізналась чимало такого, що ставало мені у пригоді тоді, коли я займалася своїми божественними справами. І про Лорі я можу сказати те саме: вона маніжила мене та пестила, а як сідала за верстат, то співала мені. Вона скоро помітила, що дуже я люблю, коли мені співають, бо я була звикла до цього. У неї був високий і приємний голос, схожий на спів очеретяних сопілок у Бубастісі, й подеколи, заплющуючи очі, я знову бачила себе у власному святилищі, прислухалася до уявної музики своїх шанувальників, які приходили віддати мені шану і просили у мене заступництва.

Що не кажіть, я почувалася щасливою, перевтілившись у Таліту. Лорі душі в мені не чула. їжі було предосить, а полювати на будь-яку здобич було суворо заборонено: Лорі просто не пережила б, якби у неї на очах хтось заподіяв зло живій істоті. Вже тільки за це я мала б визнати її за жрицю й зарахувати до своїх.

Я жила, як хотіла, і певна, що жила б так і далі, якби до нас не заявився цей Рудобородий.

12

Діловито ступаючи по Дамріт-стріт, містер Мак-Дьюї, без капелюха й парасолі, стрімко йшов крізь літню мжичку. Він повертався після дріб’язкового (на його думку) виклику до однієї пристаркуватої пані, яка мала кота і тримала його у дитячій колисці. Раптом біля нього наче з-під землі виросла чорна парасолька і почувся швидкий стукіт ніг, що намагалися йти в такт з його кроками.

— Ти не будеш проти, якщо я поговорю з малою? — поцікавився містер Педді, проминувши вітання й одразу переходячи до справи. А потім, ні сіло ні впало, додав: — Ти ж знаєш, скоро їй до недільної школи.

Втім, ця друга фраза аж ніяк не була випадковою: по-перше, вона відвернула увагу Мак-Дьюї, по-друге, пом’якшила значення першої, й громовий рев, що закипав у ньому й от-от мав вихопитися назовні, помер, так і не народившись. Мак-Дьюї розгубився, не зрозумівши, куди хилить Педді, й бажання шуміти минулося само собою.

— Не знаю, чи варто посилати Мері-Pya у недільну школу, — озвався він громовим голосом, а згодом, уже трішки тихіше, додав: — Та мати, була б не проти, і напевне, вона би пішла. — А за мить він додав: — Чорт забирай, чоловіче, чому ти причепився зі своєю школою саме тепер?

Ветеринар Мак-Дьюї уже другий тиждень поспіль місця собі не знаходив. Вдома він почувався чужинцем. Сідаючи до столу, він щоразу незмінно натикався на холодне мовчання дочки та її твердокам’яний погляд і змушений був вислуховувати нервові репліки місіс Мак-Кензі, яка старалася бодай чимось заповнити цю тишу в домі.

Більше Мак-Дьюї не намагався тиснути на доньку, не вимагав, щоб вона зверталася до нього, коли хотіла добавки. Вона в зародку придушила всі батькові спроби взяти її на пушку і завдала йому нищівної поразки. Хоч як Мак-Дьюї намагався порушити її мовчанку, всі його намагання були даремні. Дівчинка ще могла терпіти його присутність під час купання, та коли він казав їй молитися, вона лише міцніше стуляла губи, і батько в гніві вилітав з дитячої. Одного разу він почув, як Мері-Pya молиться в присутності місіс Мак-Кензі, й це добило його остаточно. Коли дівчинка стала перелічувати всіх тих, кому вона просила ласки від Бога, Мак-Дьюї прислухався. Так, він був певен, що його скоріш за все вже викреслено з переліку обраних, та одне, коли ти припускаєш, і зовсім інше — коли після слів «благослови і маму на небесах» ти не чуєш: «і тата». Для Ендрю Мак-Дьюї це стало справжнім ударом. Він завжди вважав молитву безглуздим набором слів і плаксивих прохань, до яких ніколи не опуститься справжній мужчина, і ось тепер, завмерши в коридорі між кімнатами своєю і дочки, почувався самотнім, як палець. А його розбурхана уява вже малювала дивні резолюції на полях гросбухів, що зберігаються в Небесній канцелярії: коли роздаватимуть Боже благословення, віднині й надалі ні за яких обставин не називати імені Ендрю Мак-Дьюї!

— Власне, — зізнався містер Педді, побачивши, що трохи збив войовничий запал свого друга, — я хочу випитати в дівчинки, чому вона з тобою не говорить. Недобре, коли така мала дочка і батько живуть під одним дахом — і словом не обмовляться одне до одного. Хоч яка була причина…

— Хоч яка була причина… хоч яка була причина… — люто перекривив його Мак-Дьюї. — Про які причини ти торочиш? Причина одна — її осляча впертість. — Він звернув до низенького