Пол Гелліко - Томасина

І я відказала йому:

— Мене звати Баст-Ра, я священна, прекрасна, блискуча й всесильна. Повне моє ім’я — Секмехт-Баст-Ра, мій батько — бог Сонця, мати — богиня Місяця; він — Амон-Ра, вона — Ісіс-Хатор. Моя спина — опора всього світу. Я кішка не проста, а священна, люди вклоняються мені, вони величають мене Владаркою Сходу.

Кошенята облишили ловити власні хвостики і чкурнули до матері — довгошерстої Доркас. А Вуллі сказав:

— Ніколи не чув про таких, і як на мене, чи не забагато слів для такої маленької обірванки?

Я скипіла божественним гнівом, ще мить — і я гукнула б Гора-Сокола,[25] щоб він злетів з неба і видзьобав цьому зухвальцю печінку. Та потім я змінила гнів на милість і вирішила дати ще один шанс цим нещасним. Ну, а якщо вже й він не допоможе, то нехай начуваються.

Я розпушила хутро, розправила хвіст і видовжилась як могла.

— Я — Баст-Ра, істота-божество і покровителька Бубастіса, ану скоренько пали ниць переді мною і вшанували як годиться! Моліться, дурнуваті блюзніри, щоб я не стерла вас на порох! Ушануйте мій божественний вигляд, якщо вас тільки не засліпить його блиск!

Мені відповів дружний вибух реготу — мені, Богині Небес, яка зійшла на землю! Вони сміялися як навіжені, били себе по боках і качалися по землі. Сорока лопотіла крильми і стрекотала, білка скакала з гілки на гілку, а пси забилися в істериці. Тер’єр за кілька скоків опинився біля мене і давай вдавати, ніби хоче схопити мене за хвіст. Я вирішила не марнувати на дурного собацюру сил моїх прокльонів і вдалася до засобу не менш дієвого: ляснула його по носу. Щоб мав над чим подумати на дозвіллі!..

А інші й далі верещали, як дурні, качались по землі й хапалися за очі. Доркас поспішила забрати своїх кошенят подалі і покрутила головою, наче я не сповна розуму. Раптом Мак-Мурдок вигнувся дугою і сказав:

— Облиш свої фіглі, миленька, бо ми тобі таке влаштуємо…

Отож, мені не залишалося нічого іншого, як обрушити прокляття на голови чотириногих хамуватих зазнайків; примусити їх трепетати, боятися, скиглити і пуститися духу, після чого їхні бездиханні тіла будуть віддані на поталу священним крокодилам. Я гукнула до себе Сопду і Анубіса, Маахеса і величезного страшного змія Апофіса і його братів — Бесіда, Мехена і Аммута,[26] що пожирали душі проклятих, не забувши й про Адена — демона, що насилає хвороби.

Проте жоден з них не почув мого голосу, і хоч би шерстинка упала з їхніх нечестивих тіл! Не розверзлася земля під безмозкими тварями, не згинули в безодні їхні тушки. Вони сиділи, як і перше, і, завиваючи, заходились блюзнірським сміхом.

В житті не бачила таких безвірників! Я вже збиралася скипіти від гніву, сорому й обурення, коли втрутилась Лорі — і все залагодила. Вона взяла мене на руки і сказала:

— Ну що ж, коли вони відмовляються від твого товариства і не віддають тобі належної шани, ти будеш моєю особистою кішкою.

I забрала мене до свого скромного капища, де мешкала сама. З усіх її звірів лише мені дозволялося заходити всередину. Щоправда, нагору, до Лоріної спальні мені теж було зась. Ну й нехай, зате Лорі знайшла мені кошик, облаштувала в ньому затишне гніздечко біля вогнища; не в тій кімнаті, де стояв її верстат, а у сусідній. І я зрозуміла: Лорі тепер моя жриця; лишалося з’ясувати, де це я опинилася і як мені поводитися у цьому житті.

Це капище, загублене у лісі, було місце химерним і, мабуть, дуже святим: люди приходили сюди вкрай рідко, та й то, лише коли приводили недужого собаку чи приносили якусь поранену тварину. Час від часу пастухи в горах та власники маленьких ферм діставали з пасток чи знаходили під ногами поранену звірину, приносили її сюди та смикали за Дзвін Милосердя, що висів на кремезному дубі обіч мого храму. На подзвін із дому виходила Лорі та цікавилась, що їм потрібно.

І схоже, прохачі побоювались Лорі. А втім, смертні мають боятися тих, хто служить істинним богам, і мало який пастух залишався чекати, поки вона перев’яже лапу його псові. Коли ж до Лорі приносили звірів диких, то зазвичай їх просто лишали під дзвоном, смикали за шнурок і одразу тікали, навіть не дожидаючи, коли хазяйка вийде з дому. Лорі ніколи не озивалася на стукіт у двері чи на голос — тільки на срібний спів дзвоника, що викликав у мене спогад про мерехтіння систра в руках жриці, що лунав на честь мене. Було це в Бубастісі, близько чотирьох тисячоліть тому. Пізніше кіт Вуллі, який, дарма що простак, був тут наймудріший, пояснив мені, що Лорі знайшла цей дзвоник десь у глибоких нетрях Глену, і що колись він служив не комусь там, а самому Роб-Рою, попереджав його про наближення королівських посіпак.

Кам’яниця, яку я називаю своїм храмом, мала на першому поверсі три кімнати: кухню, кімнату з каміном, де стояв мій кошик, і просторе порожнє приміщення з ткацьким верстатом. Зверху, на горищі, була ще одна кімнатка, щось на зразок мансарди. Там спала Лорі, і мені, хоч я й богиня, ходу туди не було.

За будинком стояла мурована повітка із шиферною крівлею. Там містився Лорін шпиталь з пацієнтами. Дах був пробитий у кількох місцях, і Мак-Мурдок навчив мене залазити на нього і дивитись крізь дірки, як Лорі лікує своїх хворих. Серед її підопічних був кролик, по кілька землерийок і мишей-полівок, кілька птахів, які повипадали з гнізд, і молодий горностай з пошкодженою лапкою.