Пол Гелліко - Томасина

люди, владарі країн, але, не вагаючись, уклоняються нам, просять у нас благословення, курять перед нами фіміам, приносять нам дари, співають нам і призначають жерців і прислугу для нас.

Коли я чула їх наближення, супроводжуване бумканням тамбуринів, бринінням систр і гуком сурем, коли я здалеку чула дим ароматних курінь і розмірені людські кроки та людські голоси, що співали хвалебних пісень, коли я вслухалася у слова прохачів — «О, велика богине Баст, о, Баст-Ра, о, Секмехт-Баст-Ра, дочка сяйливої Небесної Владарки, заступниця небесного батька Сонця, якій курять фіміам, о Чудесна, зглянься на мене, ницого просителя, згукнися на мою молитву…» — мені було важко стримати сміх.

Але десь у глибинах свідомості мені було жаль цих нещасних.

Напевне, боляче, коли ти такий великий і водночас — такий малий, коли ти — володар усього і при цьому нічим не володієш, коли ступаєш по землі як завойовник — і жодної миті не можеш прожити без остраху.

У дні, коли я була божеством, а мого батька — бога сонця Ра — називали Великим Котом, я уособлювала благодатну силу сонця; опікувалася родючістю полів і плодючістю жінок; була сама краса і хтивість; ієрогліф, що позначав моє ім’я, мав вигляд пляшечки з парфумами; я заспокоювала тих, кого виводив з рівноваги повний місяць, боролася з пустельним шакалом за душу світу.

Адже шакал — це втілення брехні, Пес Зла. Нашим світом керували боги та богині, я була однією з них, і жодна пташка, жодне ягня не могли постраждати від жорстоких зловмисників. В одвічній боротьбі добра і зла той, хто вірує у богів, знає, що доброчинність завжди торжествує, і перемога буде наша. Бурі тьмарили небо, вітри спустошували все і вся, громи та списи блискавиць розпорювали небеса, та врешті-решт знову з’являлося сонце, і човен його линув небесним склепінням, потім сходили зорі та місяць, і світом знову правила гармонія.

Такими були дні моєї могутності, коли я могла проклинати і пробачати, давати світу лад і визначати людські долі, карати і винагороджувати, благословляти й заступатися, являти сяйво сонця людям для розваг і дарувати сяйво місяця закоханим. То були дні, коли люди присягались «ім’ям великої Баст», а я могла творити чудеса, якщо мала бажання.

Сьогодні все зовсім не так, і сили мої вже не ті, адже ніхто не вірить, що я богиня, ніхто мені не поклоняється й не молиться, навіть Лорі, хоч вона мене й любить, прислуговує і навіть виконує ранкові та вечірні ритуали, яких я потребую; нехай не так, нехай по-своєму, та все ж виконує. Щоб ти лишалася богинею, щоб зберігала божественну силу, люди повинні вірити в твою божественність, у твою владу й міць, як вірили тоді, коли я старшувала в храмі Хуфула в далекому Бубастісі.

Тоді в кожній істоті — будь то скарабей, миша, крокодил, корова, не кажучи вже про котів, — було присутнє священне начало, і те начало спонукало до вчинків не людських чи тваринних, а божественних. Воно давало здатність чути людські мольби, людські страхи та відчаї, та мотати, мотати клубок, впливаючи на нитку її долі. Бо людина сама у це вірила. Ми, боги та богині, жили й помирали, та наша сила залишалася при нас — і залишатиметься доти, доки у світі житиме бодай одна людина, яка вірить у них вірить, яка до них звертається.

Мені було дивно, що моя жриця Лорі не знала, хто я, що я і звідки прийшла, адже вона з тих істот, які відчули колись дотик божественної сили. Світ, у якому вона мешкала, більшою мірою був не її, а мій. То був світ дрібних створінь, яким вона була за няньку, матір, подругу і прислужницю. Так само, як і ми, Лорі бачилася і спілкувалася з отою дрібнотою, чий час давно пішов у забуття, — малим чарівним народцем, який з передвіку допомагав людям і підтримував з ними приязні стосунки: ельфами та феями, водяними наядами та деревними дріадами, гномами, домовиками, лісовиками, а ще — русалками і видимими та невидимими духами. Крім них, Лорі бачила і навіть спілкувалася з ангелами і архангелами, херувимами і серафимами.

До всього ж моя Лорі була ткалею. Вона сукала з вовни нитку, напряжене мотала у клубки і ткала полотно. І потім та овеча вовна, але уже у вигляді матерії, верталася до фермерів та пастухів у горах. За полотно вони платили їжею та грішми, і для власних потреб їй цілком вистачало і того, і того. Часом приносили щось потрібне в притулку, де Лорі лікувала хворих звірів, і тих, яких вона знаходила в лісі, і тих, які приходили самі: ліки, бинти, звичайний смалець і всякі жири для виготовлення всяких мастил. Трави для мастил вона, звісно, збирала сама.

Я, Баст-Ра, богиня Бубастіса, що правила в Єгипті року 1957 до пришестя Бога Христа, улітку року 1957 після його народження в помешканні Лорі неподалік Інвераноха, у шотландському графстві Аргайл, обзавелася власним святилищем і знову вступила до храму свого імені.

Я добре пам’ятаю той день, коли з Небес, із рук Хатор зійшов мій Ка і знов оселився в котячому тілі, а Лорі вдихнула у мене життя.

Вона поклала мене перед невеличким кам’яним будиночком, що мав стати мені новим храмом, і, звертаючись до звіриного гурту, сказала:

— Оце ваша нова товаришка, її зватимуть Таліта.

Гурт був доволі різношерстий: троє котів, кошеня, ба навіть не одне, а двоє, сіра галка, шолудивий шотландський тер’єр, стара вівчарка і білка. Коти засичали на мене, собаки загарчали, галка заскреготала, мов немащені двері, а білка сердито зацокала.

— Ану цить! — прикрикнула Лорі. — Хіба так зустрічають гостей? Як вам не соромно!

Один кіт — жовтий з пошрамованою мордою, як я пізніше дізналася, його звали Мак-Мердок, — вигнув спину дугою, але Вуллі, звичайного вигляду чорний котяра без натяку на родовід, але найстарший з них, пригадав якісь гарні манери, він підійшов до мене і сказав:

— Перш ніж вітатися з тобою, ми хотіли би знати, хто ти і звідки взялася. І навіщо ти в нас? Як бачиш, компанія у нас нівроку, куди вже більше, і хтозна, може, ми