Пол Гелліко - Томасина

воно мрячить і мрячить. За такої погоди тільки й роботи, що обсихати, а маленькі дівчатка мусять сидіти по домівках. А ходімо до нас, га? Пускатимеш бульбашки разом з Фіоною і малим Ендрю.

Він відчув, як у дівчинці наростає внутрішня боротьба, з якої віддалі їй довелося повернутися для цього. Коли ж вона врешті розкрила завісу своїх мріянь і мовчки похитала головою, відкидаючи запрошення, погляд її був твердіший за камінь.

Цілком несподівано вигляд цієї рудокосої дівчинки, що сиділа на сходах у мурованому будинку — сама, без друзів, без ляльок і без любимої тваринки — взяв містера Педді за живе і зачепив таємні струни його серця. Як провідник Божого промислу, він не міг спокійно споглядати рану, що зяяла у дівочій душі. Донині йому доводилося бачити таке лише в дорослих. Педді одразу визначив цю рану, як досвідчений лікар діагностує хворобу, щойно зайшовши до палати пацієнта.

— Мері-Руа, — лагідно, але цілком серйозно обізвався пастор, — я знаю, ти дуже тужиш за своєю кішкою Томасиною…

В очах дівчинки зблиснув ворожий вогник. Вона відвернулася від священика, але містер Педді продовжив:

— Я зараз бачу Томасину так, неначе вона тут, переді мною. Ану, погляньмо, чи я добре бачу. Якщо помилюся, то ти мене виправиш.

Мері-Руа, завагавшись, подивилася на пастора, а він лише того й чекав:

— Завдовжки Томасина була така, — священик показав руками, яка була завдовжки Томасина, — завширшки отака і отака на зріст. А колір в неї був такий, неначе хтось перемішав імбир з медовим тістечком і наніс його смугами їй на хутро. А на грудях у кішки була трикутна біла плямка, десь отака завбільшки, — і він пальцями показав розмір плями.

Мері-Руа похитала головою.

— Вона була кругла — отака!

Пастор кивнув.

— А правда. Знаєш, я пригадав, що в Томасини була кругла плямка і три білих лапки…

— Чотири!

— …і кінчик хвоста був біленький…

— Так, але зовсім трохи…

— Бачиш, як добре, — продовжував Педді. — Томасина мала гарну голівку, делікатні вушка з гострими кінчиками, трохи завеликі для її голови, і торчкуваті, неначе Томасина постійно щось слухала і знала щось таке, чого ми не знаємо.

Погляд дівчинки став пильним, зосередженим, вона тепер уважно ловила кожне слово священика і відзначала найменшу подробицю. Її лице пом’якшало, бліді щоки розрум’янились, а очі знову заблищали.

— А тепер її носик. Чи не забув я носик нашої Томасини? Він був такої барви, як теракотова черепиця на ризниці, з маленькою чорною цяточкою.

— Двома цяточками, — виправила його Мері-Pya і показала два пальці. Вона всміхнулася, у неї на щоках з’явилися чарівні ямочки.

— Точно дві, — погодився Педді. — Тепер я справді бачу другу цятку, трохи нижче першої. Просто треба як слід придивитися. А тепер її очі. Мері-Pya, ти пам’ятаєш очі Томасини?

Дівчинка жваво кивнула і стала чекати, що священик почне перший.

— Що й казати, очі Томасини були її найбільшою красою. Два смарагди, оправлені в золото. А язичок був пречудового рожевого кольору, як мої поліантові троянди, коли тільки розквітнуть. Пригадую, ви сиділи за чайним столиком, Томасина напроти тебе, на шиї серветка, а з її рота визирає рожевий кінчик язичка. Я тоді ще подумав: «О! Томасина їла на обід троянди, і одна пелюстка залишилася у роті!»

Мері-Pya засміялася, та так, що місіс Мак-Кензі, почувши звук, якого в домі вже давно не чули, виткнула з кухні голову: чи не сталося, бува, чогось?

— А то зовсім була не пелюстка! — радо скрикнула дівчинка. — Бо там був тільки язичок!

Педді кивнув.

— От бач, як я пошився в дурні через неіснуючі троянди. І знаєш, я дотепер пам’ятаю, які бездоганні манери були в Томасини. А як вона сиділа за столом — ну справжня тобі леді! До молока бралася лиш тоді, коли їй дозволяли, а як ти пригощала її бісквітом, то, перш ніж узяти його, вона обов’язково тричі тицялася в нього носом.

— Найбільше їй подобалися кминні тістечка, — зауважила Мері-Pya і запитала: — А навіщо вона тицялася носом?

— Ну, — замислився священик, — спробуй сама здогадатися. Може, просто обнюхувала, просто так, про всяк випадок, хоч це не дуже ввічливо, коли ти з друзями п’єш чай. А може, вона була надто вихована, і кожен такий рух мав означати: «О, це мені? Як мило з вашого боку! Гаразд, коли ви так наполягаєте…»

— Вона була ввічлива, — рішуче промовила дівчинка, ствердно киваючи головою.

— А ще пригадую, які прекрасні були її рухи, скільки гнучкості, грації було в її тілі. Як вона обм’якала у тебе на шиї і неначе спала.

— Вночі Томасина спала зі мною, — нагадала Мері-Руа. Її очі радісно зблиснули…

— А пам’ятаєш, як довірливо вона тебе гукала? Якось я йшов коло вас, ти з нею була надворі, і Томасина хотіла, щоб ти її помітила. І я все побачив.

Мері-Pya приставила маленький кулачок до кругленького підборіддя, подумала — і раптом муркнула, як муркала покійна Томасина, коли намагалась повідати подрузі щось особливе:

— Пррррум!

— Так, — погодився Педді, — саме «Пррррум», а не якось інакше. От бачиш, Мері-Pya, виявляється, Томасина й не помирала. Ми пригадали її до найменших подробиць, і вона знову перед нами як жива.

Дівчинка знову замовкла, пильно вдивляючись у Педді і наморщивши юне чоло під рудими завитками. Вона не до кінця зрозуміла зміст сказаного.

— Вона продовжує жити, — пояснив містер Педді, — у твоїх і моїх спогадах. Бачиш, вона не вмиратиме доти, доки ми будемо про неї думати, згадувати її, пам’ятати про її чесноти. І як захочеш її побачити, треба просто заплющити очі. Ці спогади завжди будуть з тобою. І час від часу вона буде приходити до твоїх снів, стократ прекрасніша й добріша, ніж була. Ану, заплющ очі, розкажи, що ти бачиш. Ну, вона така, як ми її тут описали?

Мері-Pya сильно, аж