Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

інший галс, пройшла десь так з хвилину і знову стала провою супроти вітру, завмерши на місці. Так повторювалося кілька разів. „Еспаньйола“ повертала в різні боки, на північ і південь, на схід і захід, вітрила то надималися, то обвисали, і щоразу кінчалося тим, що вона лягала на той самий курс, з якого починала. Було ясно, що судном ніхто не кермував. Але коли так, то куди ж поділися пірати? Одне з двох: або вони п'яні в дим, або кинули шхуну. Тож якби мені потрапити на борт, можливо, пощастило б повернути „Еспаньйолу“ капітанові.

Течія несла човника й судно з однаковою швидкістю. Але шхуна рухалася так мінливо й так часто зупинялась, що майже не посувалася вперед, а може, ще й відступала назад. Якби я тільки міг сісти й веслувати, то, без сумніву, наздогнав би її. Це було дуже спокусливо, а згадка про діжку з прісною водою біля каюти ще й посилила мою сміливість.

Я трохи підвівся, і на мене зразу хлюпнуло цілою зливою бризок, але я не відступився, а, зібравшись на силі, почав обережно веслувати до „Еспаньйоли“, відданої на волю хвиль. Одного разу мене так залило, що я з переляку мусив зупинитись і почати вичерпувати воду, а серце в мене затіпалось, як пташка. Та поступово я призвичаївся до човника й навчився так скеровувати його серед хвиль, що вони тільки зрідка прискали мені в лице морською піною.

Я швидко наздоганяв шхуну і міг уже бачити, як поблискує мідь на румпелі[38] при поворотах. На палубі таки не видно було ні душі. Мабуть, із судна всі повтікали. А якщо не повтікали, то сплять унизу п'яні як ніч. Там я зможу замкнути їх і порядкувати на шхуні на свій розсуд.

Найгірше для мене було, коли шхуна трималася одного напрямку. Загалом вона прямувала на південь, хоч і вихляла безперервно то туди, то сюди. Але щоразу, як вітрила її трохи надималися і вона йшла за вітром — це було найгірше. Бо хоч і яка шхуна була безпорадна, коли вітрила її ляскали, як гарматні постріли, і блоки гуркотіли й стукали на палубі, вона таки втікала від мене — не тільки завдяки течії, а й тому, що дуже дрейфувала.

Та ось нарешті мені пощастило. Вітер на хвильку вщух, течія поволі розвернула „Еспаньйолу“ навколо осі, і я побачив її корму. Крізь відчинене віконце каюти видно було запалену лампу над столом, хоч уже давно настав день. Грот завис, мов прапор. Шхуна рухалась лише за течією.

Перед тим я трохи відстав був від неї, але тепер, подвоївши зусилля, почав швидко наздоганяти її.

До шхуни вже було менше ста ярдів, коли знов повіяв вітер і напнув її вітрила. Шхуна повернула на лівий галс і знову помчала по хвилях, ковзаючи, мов ластівка.

Я був зовсім впав у розпач, але незабаром повеселішав: шхуна зробила коло й посунула бортом просто на мене. Відстань між нами зменшилась удвічі, тоді на дві третини й нарешті на три чверті. Я побачив, як пінилися хвилі під її провою. З мого маленького човника вона здавалася мені величезною.

Раптом я зрозумів, яка небезпека мені загрожує. Часу на роздуми не було: я мусив негайно щось робити, аби врятуватися. Човник мій злетів на гребінь однієї хвилі, коли прова шхуни нахилилася над сусідньою. Бушприт уже завис над головою в мене. Я схопився на ноги й підстрибнув, зануривши човника у воду. Однією рукою я схопився за край бушприта, а нога моя потрапила між двома линвами. Я ще не встиг перевести подиху, тримаючись за бушприт, коли знизу почувся легкий удар, і мені стало ясно, що шхуна потопила мого човника і що відступати з „Еспаньйоли“ вже нікуди.

Розділ XXV

Я СПУСКАЮ „ВЕСЕЛОГО РОДЖЕРА“

Тільки-но я видерся на бушприт, як клівер, випнувшись і оглушливо ляснувши, мов гарматний постріл, повернув на інший галс. Шхуна затремтіла до самого кіля, але ту саму мить, хоч інші вітрила були ще напнуті, клівер вдруге ляснув і безсило обвис.

Від несподіваного поштовху мене мало не скинуло у воду, тож не гаючи більше часу, я швидко поліз бушпритом і скотився сторчголов на палубу. Я опинився на баку[39] з підвітряного боку. Частину корми закривав від мене напнутий грот, а так на кораблі нікого не було видно. Палуба, немита від самого початку заколоту, вся була зачовгана брудними ногами. Порожня пляшка з відбитою шийкою перекочувалася туди-сюди, мов жива.

Раптом „Еспаньйола“ знову рухнулася за вітром. Клівери позад мене голосно хляпнули, стерно зарипіло, і весь корабель задвигтів і здригнувся. Грот, гуркочучи блоками, відхилився до борту, і я побачив на кормі двох піратів. Один з них, у червоному ковпаку, нерухомо простерся на спині, розкинувши руки, мов прип'ятий до хреста, і вищиривши зуби. Другий, Ізреєл Гендс, сидів, спершись на фальшборт,[40] голова його спадала на груди, а руки безсило лежали на палубі; засмагле обличчя Гендсове було бліде, як віск.

Шхуна тим часом басувала й присідала, мов норовистий кінь. Вітрила надималися то в один галс, то в інший, а щогла аж стогнала, коли грот перехилявся з боку на бік. Часом шхуна важко занурювалась провою у хвилю, і тоді бризки зливою злітали над фальшбортом — звісно бо, великому суднові з усіма його снастями важче було змагатися з примхами вітру, ніж саморобному верткому човникові, що оце недавно пішов на дно.

Щоразу, коли шхуна підплигувала на хвилях, пірата в червоному ковпаку підкидало вгору, але вираз обличчя його не мінявся і він усе так само відворотно щирив зуби. А Гендс після кожного поштовху сповзав дедалі нижче на палубу, простягаючись так на кормі, що врешті я міг бачити тільки одне його вухо та кучерявого бурця.

Нараз я помітив біля них на палубі темні плями крові і подумав, що вони, пересварившись ізп'яну, мабуть, зарізали один одного.

Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук.

Я підійшов до грот-щогли й насмішкувато мовив:

— Я знов на борту, містере Гендсе!

Він подивився на мене затьмареним поглядом, навіть не