Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

Так я пролежав, певно, не одну годину. Хвилі підкидали мене й обсипали бризками, і з кожним черговим зануренням човника я сподівався: це вже кінець. Але поволі мене опосіла втома, найшло якесь заціпеніння й безпам'ять, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися на моєму розгойдистому ложі рідні околиці й старий наш „Адмірал Бенбов“.

Розділ XXIV

ЧОВНИКОМ ПО МОРЮ

Коли я прокинувся, був уже ясний день, і човник мій плив уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривало від мене громаддя Підзорної Труби, що з цього боку урвисто спадало в море.

Неподалік видніли мис Буксирна Голова й гора Бізань-щогла: гора була гола й темна, а Голову обступали стрімчаки в сорок-п'ятдесят футів заввишки і здоровезні брили скелястих відламків. Від мене було заледве чверть милі на південь до того рогу, і я вже ладен був узятись за весло й прямувати в тому напрямку.

Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженим скеляччям вирували й пінилися буруни, величезні хвилі одна за одною гуркітливо здіймалися вгору в шумовинні й бризках. Наблизитися тут до берега означало йти на певну загибель: або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них видертись.

Та не тільки це лякало мене. На пласкуватому береговому камінні повзали, час від часу шумливо хлюпаючи у воду, якісь здоровенні слизькі страшидла, схожі на м'якотілих слизняків, тільки неймовірно великих. Їх було кілька десятків, і від їхнього гавкотіння аж луна розходилась поміж надбережних скель.

Я вже потім довідався, що то були морські леви — тварини зовсім безневинні. Проте сам вигляд їх, а також круті береги й високі хвилі прибою відбили в мене бажання причалювати тут до берега. Я волів краще вмерти з голоду в морі, ніж наражатись на таку небезпеку.

Тим часом з'явилась, як мені здалося, інша можливість урятуватись. На північ від Буксирної Голови на пору відпливу виступила довга піщана обмілина. А ще далі на північ виднів другий мис, Лісистий, як він звався в нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що доходили мало не до самої води.

Я пригадав Сілверові слова про північну течію вздовж усього західного узбережжя Острова Скарбів і здогадався, що вже потрапив у неї. Тому я вирішив проминути Буксирну Голову і приберегти сили на той час, коли спробую причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.

На морі перекочувались великі розмірені хвилі, покриті брижами. В одному напрямі з течією віяв погідний південний вітер, і морські вали плавно підіймалися й опускались.

Якби вітер був рвучкий, я б давно вже потонув, та навіть і тепер можна було дивуватись, як легко й вільно йде моє благеньке суденце. Лежачи на дні човна, я не раз бачив, як величезна блакитна хвиля ладна була поглинути мене. Але мій човник, підстрибуючи, мов на пружинах, зграбно, як пташка, злітав на гребінь і опадав униз.

Потроху я набрався сміливості й підвівсь у човні, щоб спробувати веслувати. Але на ході його прикро давалося взнаки навіть найменше порушення рівноваги. Досить мені було ворухнутись, як човник замість свого плавного руху так рвучко злетів з гребеня хвиль, аж у мене голова пішла обертом, а тоді занурився провою у воду, збивши цілу хмару бризок.

Наляканий і весь мокрий, я знову ліг на дно, а човник, здавалося, тут-таки ж опам'ятався і знов безпечно помчав між хвиль. Мені стало ясно, то він не терпить втручання у свій рух. Але коли так, то як же я зможу дістатись до берега?

Мене це страшенно налякало, однак я все-таки не розгубився й почав обережно вичерпувати своєю морською шапкою воду з човника. Потім, приглядаючись з-над облавка за його ходом, спробував збагнути, чому він так легко перевалює через вали.

Я помітив, що кожна хвиля зовсім не така рівненька й гладка гора, якою здається з берега чи з борту корабля. Швидше вона схожа на пасмо нерівних горбів зі шпилями, рівнинами й долинами. Човник, полишений сам на себе, скеровувався то в один бік, то в інший, вибираючи, так би мовити, пласкіші місця й уникаючи крутих схилів і урвистих високих гребенів.

„Отож ясно, — вирішив я. — Треба спокійно лежати й не порушувати рівноваги. Як ясно й те, що можна спустити весло за борт і при слушній нагоді, коли буде рівніша місцина, трохи й повеслувати до берега“.

Так я й зробив. Спираючись на лікті, хоча було це дуже незручно, я час від часу легенько загрібав веслом і спрямовував човника до острова.

Це була дуже забарна й утомлива робота, проте щось вона таки давала. Коли поблизу був Лісистий мис, я побачив, що хоч і не зможу тут ще причалити, але все-таки берег був тепер ближче на кількасот ярдів. Мені було видно звабливі зелені верхівки сосон, які злегка погойдувалися в ранковому бризі, і я мав певність, що таки причалю до наступного мису.

Та вже й пора було, бо мене почала діймати спрага. Сонце пекло нещадно, його проміння сліпучо яскріло тисячами відблисків у хвилях, морська вода оббризкувала мені обличчя, тут-таки й висихаючи, губи мої вкрилися шаром солі. Горло в мене пересохло, голова боліла. Дерева на березі були вже так близько і так вабили своєю прохолодою! Але течія стрімко пронесла мене повз мис. Переді мною знов розляглося безкрає море, і те, що я в ньому побачив, одразу змінило напрям моїх думок.

Менш ніж за півмилі попереду була „Еспаньйола“ з розпущеними вітрилами. Мене, звісно, підберуть, але мені так допікала спрага, що я не знав, радіти чи сумувати з цього. Та не встиг я це обміркувати, як мене пройняв невимовний подив: „Еспаньйола“ йшла під гротом і двома кліверами.[37] Її надзвичайної краси сніжно-білі вітрила сяяли на сонці, мов срібло чи сніг. Спочатку, коли я помітив шхуну, вітер надимав усі її вітрила й вона прямувала на північний захід. Я подумав, що люди на борту вирішили обійти острів і повернутись до місця колишньої стоянки. Потім вона почала чимраз більше ухилятись на захід, і мені спало на думку, що мене помітили й хочуть підібрати. Але раптом вона повернулася проти вітру і безпорадно зупинилася з обвислими вітрилами.

„От йолопи, — сказав я собі, — мабуть, обидва п'яні як свині“. І ще подумав: „Ото доброго прочухана дав би їм капітан Смоллет за таке кермування судном!“ Тим часом шхуна завернула під вітер, взяла