Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

невдало зробленого замаху на переворот, почалась між отаманам боротьба за першенство. Кожному хотілося бути українським «червоним главковерхом». Червоної Української Армії ше не було, а «главковерхів» уже було досить. Волох мав найбільшу фактичну силу. Була то бригада червоних гайдамаків, які чи по волі, чи теж уже мимоволі мусили підтримувати свого шефа. Волох визнав Волинську Революційну Раду тимчасово Всеукраїнською Революційною Радою. Зате в свою чергу нова верховна влада «призначила»

Волоха Головнокомандуючим Українськими червоними військами. На симпатії верховної влади до Волоха мала немалий вплив і скарбниця, що була забрана в Любарі. Цю скарбницю взяв під свою охорону Волох. Божко був призначений начальником штабу Волоха, а Данченко — помічником «главковерха».

Найбільш енергій ний з усіх отаманів Божко не міг погодитися з таким розподілом ролей. Зрозуміло, що при першому слушному випадкові Божко спробував би повернути долю в свій бік. Тому Божко був «випадково» забитий червоним козаком. Похоронили колишнього тріумвіра тора з належною помпою в с. Красносільці, що на шляху між Любаром і Чудновом. Після такого «випадку» Данченко нічим не виявляв себе, аж поки не зник від Волоха.

Після невдалих Любарських подій Волох боявся, що його дожене Київська дивізія, перед котрою він утік до Чуднова. Тому він перейшов за лінію фронту Червоної російської Армії й отаборився в районі м. Троянова. Звідти ж розпочав він перші кроки своєї зовнішньої політики.

Житомир був у руках червоних росіян. У цьому ж місті знаходився Центральний Комітет Української комуністичної партії; ця партія звичайно звалася боротьбистською. У першу чергу Волох і революційна рада вислали делегатів для розшуку Комітету. За допомогою останніх Волох думав розпочати переговори з Московським Совнаркомом. Посланці зайшли в місцевий комітет Російської комуністичної партії для того, щоби запитати, де знайти боротьбистів. Зрозуміло, що росіяни вжили всіх заходів, щоби волохові не побачилися з боротьбистами. Вони здивовано відповіли, що в Житомирі ніколи не було і нема ніякого комітету української партії[15].

Тоді Волох вислав свою делегацію без боротьбистів. Делегація поїхала до Коростеня, де перебував штаб Дванадцятої Російської Армії. Делегнація мала від Волоха інструкцію вимагати від росіян визнання незалежності Української Соціалістичної Радянської республіки, обов'язкового утворення Української червоної армії з окремим командуванням, недоторканості осіб української національності, що раніше проводили боротьбу проти червоних росіян, а тепер визнають Українську радянську владу. За все це обіцяв Волох міліарний союз проти світової буржуазії.

У Коростені делегація поговорила з Порайком (ренегат з Галичини). Вона ще просила дозволу поговорити по прямому дротові з Троцьким (Москва), але їй відмовлено в проханні. Росіяни не згодилися на пунктах Волоховської інструкції. Замість того вони запропонували свою «інструкцію». Вони прощали і милували Волоха і всіх, що визнали радянську владу, і наказували: 1. У 24 години скласти зброю. 2. Без зброї пройти через Житомир, де частини будуть урочисто зустрінуті і посаджені в транспорт на залізниці. 3. Усі частини для реорганізації будуть переведені в район Мозир — Гомель. Якщо ж протягом 24 годин «інструкція» не буде виконана, то «Советская вдасть» примусово роззброїть, і всіх непослушних буде судити революційний трибунал.

«Коростенська інструкція» зовсім вивела з рівноваги Волоха. А то як же? Росіяни не надавали ніякої вартості Волохові, Революційній Раді, а навпаки наказували скласти зброю. Правда, вони «прощали і милували», але то була тільки обіцянка. Волох уже свою політику будував на тому, що ніколи не виконував обіцянок, коли те не було для нього корисним. Такої моралі він навчився від росіян і тому не був певним, що, обеззброївши, його в ЧК помилують. Така вже доля наших «главковерхів». Одні ніяк не діждалися від Антанти визнання своєї вартості як борця проти большевизму, а від других росіяни не хотіли прийняти допомогу в боротьбі з буржуазією!

На той час поспіли до Волоха з Житомира боротьбисти Шумський, Немоловський і Савииький. Вони почули, що є Українське Червоне військо і навіть Головнокомандуючий ним, і зараз же поїхали розшукувати його. Боротьбисти теж казилися, але вже не від «коростенської інструкції», бо вони не перший раз подібні інструкції від своїх російських приятелів, вони лютували на нетактовність Волоха і Революційної Ради. Люди, що на той час у штабі Волоха, так передавали розмови боротьбистів:

— Ну який же дідько провадить переговори, забравшись до ворога на піч?! Чому не сиділи в нейтральній смузі? — запитували боротьбисти недотепних політиків. Звичайно, що ні Волох, ні його товариші не признавалися, що вони втекли до червоних росіян від Української Армії.

Боротьбисти свої атаки звернули проти Революційної Ради і за допомогою Волоха деградували її знову на Волинську Рсволюційну Раду.

З благословення Полозова був утворений Рсволюційний Комітет Правобережжя у складі трьох осіб: Немоловського, Войцехівського та Савицького. Цей Ревком затвердив Волоха на посаді Головнокомандуючого. Одночасно існував Ревком Лівобережжя, куди входили теж самі боротьбисти. Ці ревкоми вели цілком самостійну політику. Лідери партії боротьбистів Полозон, Шумський та Елланський не входили до складу ревкомів, боячись зіпсувати свою червону кар'єру, яку вони таки надіялися вислужити з Москви. Якби ревкомам вдалося організувати поважну силу, то лідери боротьбистів мали оголосити себе Соціалістичним Урядом Україии. Червоні росіяни знали про наміри боротьбистів, але не зачіпали їх, розуміючи, що дальше балачок справа не піде. Росіяни використовували, де було треба, марку боротьбистів як українців, а в той же час не давали їм організувати своєї сили.

Волох і новоутворений Ревком вирішили виправити зроблену помилку і, не чекаючи обеззброєння росіянами, вирушили шукати «нейтральної смуги». Перед виходом Волох виголосив декларацію перед своїм червоним військом. Він так окреслював найближчу мету; «Пролетимо всю Україну, об'єднаємо всі активні українські сили і розпочнемо будування своєї Самостійної Соціалістичної Радянської Республіки!»

Однак доля вже глузувала з Волоха. На перших же кроках широко розпочатої Волохом політики доля повернулася до нього задом. Зовнішня політика закінчилась знаменитою «коростенською інструкцією», а у внутрішній політиці він сам собі повісив на шию Ревком, який намагався перетворити «свідомих волохівців» у «свідомих боротьбистів». Правда, «гайдамакам» важко було прищепити ідеї всесвітньої соціалістичної революції, коли вони мали незакінчену українську національну революцію.

Червоні росіяни не гналися за Волохом і боротьбистами. Вони не хотіли нишити Волоха негайно. Навпаки, рух Волоха в повсганчі райони був корисним для росіян з багатьох причин. Вони надіялися, що Волохові вдасться зруйнувати повстанчий рух своїми націоналістично- соціалістичними лозунгами. Боротьбисти та Волох мали бути тим червоним містком, по котрому національні українські елементи мали перебратися до інтернаціонального (власне російського табору). Здібностей боротьбистів росіяни не перебільшували.

Волох пішов слідами нашої армії. По сліду армії легше було йти, бо на шляху не