Сергій Вікторович Жадан - Ворошиловград

на руки, сидів і про щось думав Травмований. Поруч із ним розвалився на катапульті Коча, дико роззираючись навсібіч. А біля Кочі, на землі, притулився якийсь мужичок у пропаленому бойовому тільнику, поверх якого накинуто було ковдру, здається, ту, якою накривався я. Дивився мужичок нажахано й раз по раз ховав голову під ковдру. Збоку стояла перелякана Катя, тримаючи за нашийник так само перелякану Пахмутову, котра терлась об її голі литки й джинсові шорти. Виглядали всі п'ятеро знічено. Видно було, що чекали на мене, проте щойно я з'явився, почали відводити очі й напружено мовчали, чекаючи, аби я заговорив першим.

— Що таке? — насторожився я.

— Біда, дружище, — зафонив Коча.

Мужичок на землі теж пожвавився і якось ображено закрутився, ніби згадавши щось неприємне.

— А, манав я такий бізнес! — раптом зірвався Травмований. І підвівшись із крісла, зник у гаражі.

— Та що таке? — допитувався я.

— Бензовоз наш спалили, Гєра, — повідомив Коча. — Ось Петрович теж погорів.

Петрович висунув голову з-під ковдри і з готовністю закивав.

— Він зупинився, недалеко тут. Ну, а вони, значить, прямо в кабіну два фугаси й запустили. Чуть не спалили дружбана мого, — Коча потріпав Петровича по плечу. — Катька ось побачила, нас покликала, а то б зробили з Петровича шаурму.

— Я Пахмутову вигулювала, — пояснила Катя перелякано. — Якраз на трасі.

— Міліцію викликали?

— Викликали, аякже, — кивнув Коча. — А хулі міліція?

І так всі знають, хто це зробив. Тільки як ти доведеш?

— А Петрович що — нічого не бачив?

— Да зассить Петрович на них свідчити, — незлобиво промовив Коча, — да, Петрович?

Петрович приречено кивнув головою й побрів кудись за будку, обмотавшись ковдрою, ніби плаш-палаткою.

— Коча, як це спалили? — не зрозумів я.

— Нормально спалили. Не ми перші. Добре, шо не заправку.

— І що тепер робити?

— Я не знаю, Гєрич, — чесно відповів на це Коча, — закриватись треба.

— З якого хуя?

— Так спалять же, дружище. Якщо вони Петровича спалити хотіли, то що може бути далі? Петрович тут уже років двадцять шоферує.

— Я нічого закривати не буду, — відповів я.

— Як хочеш, — прохрипів Коча.

— Ти лишаєшся?

— Подивимось, — неохоче відповів він. — Старий я вже для таких качєлєй.

— А з бензином що?

— Новий купувати треба.

— А бабки?

— Бабок, Гєрич, немає. І не передбачається.

Коча, схоже, знову ніч не ночував, тому засинав просто під час розмови. Я пішов до Травмованого. Той виглядав теж розгублено й погоджувався, що бензоколонку справді краще прикрити. Принаймні на якийсь час. Якщо вже кукурудзяники підпалили бензовоз, на цьому вони навряд чи зупиняться, так серед них не заведено — спинятись, не завершивши почате. Мінтура, очевидно, нічого робити не буде, громадська думка теж, наскільки можна було зрозуміти, не на нашому боці, тому нічого хорошого з цього всього вийти не могло.

— Ну, а якщо не прикривати? — запитав я.

— Можна й не прикривати, — відповів Травмований. — Ти думаєш, я їх боюсь? Мені по хую. Але ти ось завтра поїдеш, а нас із Кочею засмажать, коли ми спати будемо.

— З чого ти взяв, що я поїду? — образився я.

— З біографії твоєї, — відповів Травмований. — Трудової.

— Що ти знаєш про мою біографію?

— Германе, — терпляче пояснив Травмований. — Що ти мені втираєш? Тобі добре говорити, завжди маєш куди повернутись. А нам що робити?

— Шура, — я теж спробував заспокоїтись і говорити виважено. — Давай так — я нікуди не їду, станцію ми не прикриваємо.

— Не їдеш?

— Не їду.

— Ну, не знаю. Сьогодні ти не їдеш, а завтра тебе шукай.

— Шура, сказав — не їду, значить, не іду.

— Ну, не знаю, — Травмований і далі сумнівався.

— Що з бензином робити будемо?

— Бензин купувати треба, — відповів Травмований. — Бабла немає. За спалений нам ніхто нічого не поверне, навіть не сумнівайся.

— Ну, давай так, — сказав я подумавши, — я дам свої гроші, потім відіб'ємо.

— В тебе є гроші?

— Небагато, — попередив я.

— Ну, давай, — сказав Шура.

Я попросив у нього телефон і набрав Льоліка.

— Льолік! — крикнув, почувши з того боку незадоволене дихання. — Як ви там, друзі?

— Гєра! — якось нервово заговорив Льолік. — Ну, ти даєш. Ну хто так робить? Коли ти будеш?

— Льолік, — перебив я його. — Послухай мене! У мене тут проблеми.

— Ти одружуєшся?

— Ні. Поки що. Але мені потрібні мої гроші.

— Навіщо?

— У мене проблеми, Льолік. З бізнесом.

— У тебе бізнес?

— В мого брата, я тобі розповідав.

— Ну?

— Коротше, мені потрібні мої гроші. Привезеш?

— Гєра, ти розумієш, що ти просиш? Я не можу все КИНУТИ Й ВЕЗТИ ТОБІ ТВОЇ ГРОШІ.

— Але мені дуже треба, — пояснив я. — Інакше в мене будуть ще більші проблеми. Давай, Льолік, виручай, останній раз.

— Гєра, навіщо тобі гроші?

— Я ж пояснив.

— Я не знаю. Приїжджай — поговоримо. Ми ж друзі.

— Во-во, — підтвердив я. — Коли зможеш підвезти?

— Та для чого тобі гроші, я не розумію? — запитав він.

— В мене спалили бензовоз, мені бензин немає за що купувати. Давай, Льолік, підіймай свою жопу і виручай друга.

— Ну, не знаю, — невпевнено відповів Льолік. — Потрібно з начальством поговорити. Тепер я точно не можу.

Хіба днів через два.

— Давай, братуха, давай, — прокричав я в слухавку. — А то мене теж спалять. Знаєш, де лежать? — запитав я.

— Знаю, — понуро відповів Льолік. — В Гегелі.

— Точно, — підтвердив я. — Другий том.

— Знаю-знаю, — відповів Льолік і зник з ефіру.

— Хто це? — запитав Травмований, який слухав усю нашу розмову.

— Однопартійці, — відповів я і віддав йому слухавку.

— Номер вбити чи залишити? — поцікавився він.

— Можеш убити. Вони тебе самі знайдуть.

Травмований узяв до рук молоток і почав гнути якесь залізо. Я вийшов на вулицю й поглянув у небо. Воно було глибоке і захмарене. Хмари виглядали важко й переповнєно. Мов бензовози.

9

Того дня всі розмови так чи інакше крутились довкола спаленої машини. Катю з собакою було відправлено додому й наказано не виходити за межі службової території.

Я почувався справжнім бізнесменом і десь внутрішньо навіть тішився, що все так сталось. Тепер ніхто не міг сказати мені, що, мовляв, братішка, ти тут зайвий, давай відповзай убік, не заважай. Адже спалили і мій бензовоз також. Крім того, я вирішив вкласти всі свої нечисленні накопичення, так що справа ставала шкурною. Коча, збадьорившись після ранкового приступу кволості, на роботу так і не вийшов, сидів у кріслі-катапульті, тягнув косяки, відшивав клієнтів, слухав музику з мого плеєра і переповідав історії становлення малого бізнесу в нашому регіоні. Петрович сидів поруч із ним, теж багато курив і замивав рани спиртом. Очевидно, від спирту його й розвезло, вже