Любомир Андрійович Дереш - Архе
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Десь загримотів по металу молоток. Наче порскання макухою приголосних.
Я озирнувся в пошуках джерела звуку (а заразом і чогось, що за настроєм нагадало про себе, як про жирний шрифт).
На балконі у відчинених навстіж дверях стояла якась дівчина. Вона прислухалася до кожного звуку з тим самим виразом зосередженості на лиці, що й у старого меломана з диктофоном. Поціновувачі сучасної контркультури, — вирішив я.
Знову закричали, з овсім близько — може, навіть з за рогу. Йому відповів інший, виразно жіночий, що линув із протилежного боку. Крик відбився від червоної цегли і завертівся лункою луною, а мене осяяло. Я наче вловив той особливий урбаністичний колорит звуку, який хотіли передати невідомі актори Опери скрипу. Черговий крик, високий і хрипкий, обірвався сухим скрипом, схожим на гальмуючий трамвай.
П’явка з ну дьгуючим виразом підійшов до мене і сказав, що варто б нам уже рушати. Я озирнувся довкола, наче намацуючи джерело цього дивного настрою, настрою сітки товстих літер, тої гостроти зору і легкого свисту у вухах від переповнюючої чашу тиші сили. Відходить — і тільки й того, що бавитися словами.
Поки П’явка розважав тишу довкола мене своїми спостереженнями за зовнішнім світом, мої думки, мов за велінням серафима, вознеслися у світлі простори ідей.
Я бачив себе укладачем енциклопедії сучасної контр культури. Зі швидкістю світла я вже описував найдико винніші, найнечисленніші субкультури, кількісно в десять, п’ять чи навіть дві (та що там — ОДНА! ОДНА!!!) людини, нишпорив у підворіттях і під’їздах, назбирував візуальний матеріал, конспектував тексти їхньої поезії, виділяв фігури сучасної міфології й упивався власною геніальністю, тішився своєю українськістю і вродженою симпатажністю. Назва тих, ким я хотів зайнятися, сплила сама собою.
«Чорноземи. Історія однієї субкультури». І густіше, густіше з епітетами. Щоб аж сочилося.
А на першій сторінці рецензії хочу знимку в шапочці.
Нарешті П’явка вивів нас десь ближче до звуків центру міста. Він спинився навпроти запльованої брами під’їзду.
Конспіративно мовив:
— Тут.
Я окинув поглядом чорні двері (уквітчані марними спробами здерти цвяхом напис «ОСТАННЯ ТЕРNТОРІЯ», зроблений канцелярським білилом) і глянув на П’явку. Той занурився у внутрішню битву. Отримавши перемогу (хтозна, хтозна…), П’явка кивнув і дозволив пройти мені першому.
Я хоробро (надто хоробро) перейшов через порожню вулицю, прочинив двері до під’їзду й ввійшов. П’явка, мнучись, рушив слідом. Його страх виразно робивсь ірраціональним.
Двері вивели у надвірний прохід, темний, довгий та вузький. Вузький настільки, що в ньому насилу розми налися двоє людей. Від котрого мимоволі напрошувались асоціації з Містом загублених людей. Те, що ми перебуваємо в якомусь архетиповому інферно загублених душ, стало зрозумілим, як тільки ми пройшли крізь куций, освітлений останнім скриком дня, дворик. Назустріч човгали один за одним згорблений наряд пенсіонерок з обчуханими кульками та пропахлі ацетоном темні діди номади. Щораз по іншому розминаючись із зустрічними, місячи ногами болото зі снігом і тручись об стіну, я відчув, як мене почала брати за горло тривога. Якусь секунду вона підступила настільки близько, що я буквально згадав, як іду цим тьмяним холодним коридором бозна скільки років; я запанікував, але П’явка вчасно звернув убік — у вузький під’їзд зі сходами серпантином.
Я задер голову до стелі. Та безнадійно просяклася холодною темрявою останніх конвульсій зими. Жарівок не було. П’явка витягнув з кишені запальничку, черкнув нею і перший ступив на скрипучу стоптану сходину.
— Не бійся. Вони там. Нагорі.
Під скрипіння пружини брама затраснулась.
У темряві знову спалахнув П’явчин «Cricket», і ми рушили далі.
На мансардному поверсі сходи вперлися в обдерті двері.
Біля дверей — лякаючий архаїчністю дзвінок. Стіну поруч укривала облуплена зелена штукатурка. Поруч вугликом дописано: опера скрипу тут і зараз З певною недовірою я глянув на оплавлений ґудзик дзвінка.
— Ти тисни, тисни, вони відкриють, — нагадав про себе П’явка, силкуючись розвіяти власну тривогу.
Довкола згустилася атмосфера криміногену, і я букваль но зубами відчув: ще секунда — і з за спини суворий голос вимовить: «Наряд міліції. Пройдімо у відділ».
Я натис на ґудзик. По той бік фанери і дерматину почулося знайоме з дитинства кувікання. Закрутилася голова, і я знову почув себе мов уві сні — в ті моменти, коли вдаряєшся при падінні об землю.
Ключ у замку повернувся, і двері прочинилися.
10
П’явка зойкнув і, не виключено, намочив штани.
— Ну, ти заходь, заходь, а я вже, певно, піду… — сказав він і затупотів сходами. Махнув прощально долонькою, явно без надії побачити мене ще раз.
Я знизав плечима. З за дверей війнуло теплом і сандалом.
Клуб галогенів, нагадав я собі і безпечно ступив крок в ароматну темряву Опери скрипу.
Проминувши розмальовану якимись чоловічками ґале рейку, я натрапив на тьмяно освітлені двері, подряпані тупим предметом. Схоже, присутні за дверима, перш ніж потра пити туди, неслабо потрудилися над замком. Жарівка над входом кидала оранжеве світло на підлогу — його було достатньо, щоб із користю для себе обминати бархани піску, тирси та потрісканої штукатурки під ногами.
Клямка вкрита чи то порохом, чи напилом гіпсу. Витри руку.
Буду відвертим: я завжди вважав себе ловцем галюци націй і навіть до найменшенького видіннячка ставився з гідним пошануванням. Я плекав у собі особливу відкритість до всеможливих затьмарень свідомості, лиш би зі мною робилося щось цікаве. Але коли я зайшов у кімнату, навіть мені, професору Мендєлєєву, ходячій галюцинації в гало шах, стало не по собі. Впродовж кількох міріадів нано секунд[23] я пробував розібратися: чи то мене беруть на понт, чи я таки заснув, чи, може, чимось уколовся.
Неоформлений хаос знадвір’я вигідно відтінив тепле кубельце клубу, негайно причарувавши сутінковою камер ністю. Стіни, оббиті картонними плитами, поглинали високі частоти, і гучання клубу видавалося німим і стислим. Від вух, як то кажуть, відлягло. Придившись уважніше, я відмітив, що картон у кілька шарів обклеєний фотографіями: витинанки з газет, полароїдні знимки, ґлянсовані та матові світлини усіх доступних аматору форматів. Схожий анту раж видався мені близьким по духу. З десяток столиків згурмились довкола сцени, ледь освітленої оранжевим світлом галогенової лампи. Присутність останньої я поквапився розцінити як знак.
Домінуючим був розчинений у м’яких тінях стигло жовтий — це колір кори, освітленої заходом сонця, опіум вечора в п’ятницю; колір білого вина при світлі настільної лампи. Добре світло
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Архе», після закриття браузера.