Любомир Андрійович Дереш - Архе

з силою буцнувся головою об холодильник — так, що той аж похитнувся. Потім буцнувся ще раз і запитально глянув на мене. Мені ж від такого погляду стало зовсім незручно, і я відвів очі вбік. Почував себе достоту так, наче близький друг запропонував зробити щось таке, що йшло врозріз із моїми поглядами на життя.

Морж вдарився в холодильник утретє, і я, заливаючи сухий чай окропом, подумав, що дверці, мабуть, рятувати запізно. Заніс у кімнату чай (виходячи, довелося перес тупити через масивний хвіст — кухня в мене маленька).

Он як — і двері тепер на кухню не закриєш, бо хвіст не влазиться, і назад не затягнеш. Зрештою…

Я підійшов до моржевого хвоста — він закінчувався лапами плавцями, що зрослися докупи, — обхопив його руками і потягнув. Морж не впирався, але від того, що мені так просто вдалося зрушити з місця таку тушу, я відчув себе як уві сні. Поки я затягував його назад до кімнати, він кілька разів глянув на мене через плече, — шкіра на шиї бралася глибокими лискучими складками, — глянув не то осуд жуюче, не то з німим проханням. Сумним поглядом він проводжав недосяжні тепер дверці холодильника, а їх вигнуте відображення в очах тварини робилося чимраз меншим.

Морж брикнув хвостом, вирвавшись із моїх рук. Мотнув головою і, натрапивши поглядом на шафу, трохи підповз до неї. А потім почав методично тертися бивнями об її кант, здираючи при цьому лак. З глибин його жирної горлянки чулося задоволене гурчання, як із забитого слиною гелікона.

Найбільшу насолоду морж отримував, коли шерехатий кант шафи шкрябав його ясна. Від такої картини я й собі провів язиком по яснах і подумав, що час уже почистити зуби.

Не відкладаючи цю справу надовго, пішов у ванну.

Понюхав по дорозі долоні — вони пахли тюлькою. Капа на ліжку теж, мабуть, просмерділася.

Але то все дурниці.

9

О третій точно на місці плювка я чекав свого нового знайомого. Я згорбився і час від часу пошарпував лівим кутиком рота, імітуючи нервовий тик — входив у роль потворного, але до біса харизматичного, до того ж трохи божевільного хіміка експериментатора.

Побачивши, якими вкрадливими, плюшевими кроками наближається П’явка, я подумав, що роль трохи боже вільного буде, можливо, не зовсім тою. Доречнішою вида лася та, котру про себе я звав так: Поранений в Голову П’є Зеленку.

— Здоров, Бабу, — кинув я недбало. — Канапку будеш?

Свої перекуски я зазвичай носив у чорних кульках на сміття. Перехожі розцінювали це як акт екстремізму.

П’явка секунду вирішував, наскільки безпечно для кар’єри та здоров’я брати до рук ту страшну архітектурну вигадку з трьох лопат житнього хліба і низки майонезних катастроф, яку я назвав канапкою. Врешті відмовився, і я в гордій самотності віддався провансальному божевіллю.

Витерши з носа дрібки й злизавши з целофану залишки «Провансалю», я дбайливо склав пакет і запхав до кишені.

— А нашо він тобі? — перевіряючи тривожні здогадки, поцікавився П’явка.

Я струшував з бороди крихти і, мов між іншим, кинув:

— Та от, клей буду нюхати.

— Та, клей? А ти нюхав вже колись? А взагалі, як ти ставишся до наркотиків? А ти пробував колись якісь наркотики? От я не знаю, я не таяк всі, от я би, знаєш, я би наркоманам безплатно давав шприци, бо ж вони так само люди, і їх також можна зрозуміти, але, знаєш…

Під інтенсивним обстрілом глибинних П’явчиних думок ми брели вздовж незнайомих мені будинків і спортивних майданчиків, де діти відкривали сезон весняних Олімпій ських ігор — таких, якими ті були ще за Античності. Я почав було міркувати над цією загадкою антропології, як П’явка переможно вигукнув і підбіг до стовпа, що ряснів облізлими оголошеннями. Він глянув на мене і поманив рукою.

— Дивися! Ми знайшли їх!

Я ще раз глянув на олімпійців і підійшов до стовпа. На зеленому тлі афіші червоніли великі літери:

ОПЕРА CКРИПУ

пророчить: cьогодні ввечері — метаантропологія у 3 х частинах ЧАСТИНА1 скрип a capella

UNDERGROUND ENVIRONMENT

за будинком № 17 біля спортмайданчика Бормашина — директор обласної клініки спадкових патологій Хосе Паскуда Гальмуючий трамвай — майстер скрипу Антиноль Zsuf Іржаві гойдалки — мисткині психопатки Ірина та Євдокія Цокман Скрип дверей і замків — квінтет сиріт аутистів з обласної клініки спадкових патологій Гвіздок програми — крик jam session «Urban Sounds» від СЕСТРИЧОК ІСТЕРИЧОК ЧАСТИНА 2 бенефіс сезону п’єса не для всіх:

AРXE

класична опера скрипу в стилі inteligent creak, neurodance та kamikaze experience вокал — Іпомея Кобблепотт (ВІА «Смерть у під’їзді») аранжування — dj Drugoманов scratch’n’dust effects — Хашдрахр Міазма kamikaze experience dope show — dj Zагребельний a.k.a. Мышонок Розенбаум trypthamine освітлення — Хассан ібн Саббах (Клуб кольоромузики ім. Чурльоніса, м. Одеса) початок ЧАСТИНИ 2 о десятій вечора у приміщенні Опери скрипу (тут і зараз) ЧАСТИНА 3 Пітекантропія: презентація нового сузір’я Північної півкулі неба

ОПІВНОЧІ — СВЯТКОВИЙ

ФЕЄРВЕРК!!!

— Оце і є «Опера скрипу»?

— Шо, ніколи не бував? Дикий там днює і ночує.

— Це шо — клюб кафе у них таке?

— Не знаю. Я тільки раз там був, але мені не сподобалося, знаєш, дуже вже на музику не схоже, може, я занадто консерватор — так, погоджуюсь, але… Принаймні тобі страшенно пощастило, шо ми знайшли афішку, — нє, клас, шо не кажи! — ти зможеш познайомитися з їхніми ідеями на практиці, до речі, а ось і спортмайданчик, про який в афіші. Класно — тільки стій і слухай.

Я постояв і прислухався.

— Може, це не сьогодні? — озвався я по кількох нотах тиші.

— Сьогодні, не хвилюйся. Мені друзі розказували, шо в них афішки тільки один день висять — саме тоді, коли має бути якась акція. Пам’ятаю, раз якось я, Толік з третьої групи і Мирося…

П’явка замовк і нашорошив вуха. Він нахмурив чоло.

Тишу прохромив далекий крик. Потім ще один — наче хтось кликав собаку.

Знову стало тихо, тільки кричали дітлахи.

Я озирнувся довкола — дерева, червона стіна. Коробки ґаражів, знову дерева. Обгороджений сіткою спортивний майданчик. Мокро і сніжно. Ґалчать ворони.

Неподалік старий у береті вигулював таксу. Пес поди вився у мій бік із такою жовчною підозрою, що мене осяяла здогадка: собаки грають у нашу Гру тільки тому, що та наразі їм не заважає вести власну. Згадалися клінічні посилання афіші. Невже невидимі психотерапевти спостерігачі вихо дять на прямий контакт?

Крик почувся знову.

Він тривав півхвилини, і я