Микола Хвильовий - Синi етюди

class="p1">Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не своїм голосом.

Хая перелякалась:

- Зою, Зоїчко! Йди сюди. Вiн уб'є мене.

Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:

- Рабiня!.. Рабiня! Два хота мушаєшь!

Хая теж пополотнiла:

- Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мiй! Зою, менi темнiє в очах. Ох! Ох!

Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зоїну кiмнату. I чути було на всю квартиру гiстеричне: - Рабiня! Рабiня!

Хая обняла Зою:

- Що менi робити, скажи, що менi робити… Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?

Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:

- Вiн, їй-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на його смерть… Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..

I плачем заплакала… В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном жеврiли зорi. Зоя вийшла з Хаїної кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович, блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.

- Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.

I пiдвiвся:

- До сфiтання! Пойду к сiпє. Тафольно!.. Мi сєфернi людi долько терпiм, но - тафольно!..

I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.

Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.

Пробiг (конфектно, карамельне) Пєтушков.

А 30 увечерi кур'єрським потягом Карло Iванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Iванович говорив:

- Шьо, дєтошька?

Хая дивилась убiк…

А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того: "пiдложити свиню", не сказати про свиню - це прийом.

КIМНАТА N 2

Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить.

Вiвдя прокидалась не ранiш дев'ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:

- Срулю!

Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:

- Срулю!

Макс хвилювався:

- Як тобi не соромно ображати мене?

Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.

Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:

- Чого ти на мене, Максе, сердишся?

Макс мовчав.

- Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?

Макс мовчав.

А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.

- У-а! У-а!

Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:

- Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв'язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?

I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.

- Я знаю! Я все знаю… Ша!

Макс з благанням, як прибите цуценя:

- Дюнiчко!

Грiзно:

- Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.

I серйозно:

- Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?

- Нi, Дюнiчко, Канта.

Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.

Вiвдя - українка, Макс - єврей.

Макс казав:

- Уй, яке гарне небо!

Питала:

- Ти вiриш у небо?

- Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.

- Тобi хочеться молиться?

- Так. Я хочу споглядати.

…Вони йшли в синагогу.

А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:

- Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.

Макс жахався.

- Дюнiчко! Якi ж вони мої?

I знову за стiною кричала дитина:

- У-а! У-а!

А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.

В коридорах гостиницi - "загального помешкання" робiтникiв Н-ської вiйськової установи - вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.

Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.

Макс брав книгу й читав уголос.

О десятiй годинi Вiвдя казала:

- Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?

Макс:

- Не знаю.

- А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…

Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:

Пошла я раз к дантiсту,

К большому спецiалiсту,

Чтоб он мнє вставiл в дирку

Зуб! Зуб

Макс нервово перекосив обличчя.

- Дюнiчко!

- Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…

Потiм вона замислилась i додала:

- А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.

Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.

Несподiвано:

- Срулiку! Мiй Срулiку!

Втягував шию в плечi й нахиляв голову.

А за стiною знову кричала дитина:

- У-а! У-а!

До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї - Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть - iнтелiгентка. Завжди боялась.

Вiвдя сказала:

- Яка ти жалкенька.

Усмiхнулась:

- Я тобi, як друговi…

…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.

Каже:

- Чого турбуєтесь! Хай викидають.

Христя:

- Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.

Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi - єхидно.

- Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.

- Я не одержую!

А Макс хвилювався:

- Я от вийшов з партiї… i нiчого…

- Ну, ви ж анархiст.

Максовi приємно було, коли його називали так.

Вiн надхненно сказав:

- Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.

Але Вiвдя обрiзала:

- Який ти анархiст? Досить похвалятися.

- Дюнiчко…

Не хотiла говорити.

Христя пiдвелась i заломила руки.

Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.

Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк - безпартiйна - i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.

У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi - картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора - на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.

Коли хто спотикався, вона казала:

- Це вас Господь Iсус Христос наказав.