Володимир Лис - Острів Сильвестра

вчинив дико, абсурдно і ще раз дико. Кого вона розуміє. Чи намагається зрозуміти. Думала про слово, дане Едику, — вийти за нього заміж. Про смерть своїх химер щодо двох доньок. Коли зникли ці химери, щось вмерло в її душі, умерло назавше, назад не повернеться, невже це пов’язане з від’їздом Сильвестра? І хто вона насправді — Ліда чи Ліра? Як хочеться стиснути пальцями скроні й заплющити очі. Як хочеться швидше приїхати до того озера і водночас хочеться, аби дорога не закінчувалася.

Це відчуття навідувалося до неї вже не раз.

Бажання побачити Сильвестра й бути далеко від нього було страхом, який брав за плечі, притуляв до себе, і вона, тремтяча, наполохана, мов спіймане в сильце пташа, казала собі: «Далі вже не треба поспішати, не треба навіть жити».

А проте жила. А проте — кохала.

Тепер дорога була настільки нескінченною, наскільки Ліда могла уявити. Вона відсувала й відсувала її і вже стояла біля її краю. Там, де стояв, лежав, умирав Сильвестр.

Цієї миті їхню машину обігнала інша. Ліда поглянула вліво, і жінка, що сиділа в цій машині, здалася їй знайомою. Десь вона її бачила. Ліда здригнулася — це ж та, що назвалася янголицею, що знала геть усе про Сильвестра. Вона… Вона також їде до того озера, до того острова?

— Обжени, будь ласка, цю машину, — сказала Ліда.

— Навіщо? — спитав Едуард.

— Так треба. Там… Я знаю жінку, яка їде в тій машині. Вона також їде до того озера.

— То й що? — здивувався Едуард. — Разом приїдемо.

«Але ж… Чому вона їде? Вона також кохає Славика? — подумала Ліда. — Як же я раніше про це не здогадалася?»

— Я прошу тебе — наздожени їх. Наздожени і зупини, — Ліда майже кричала.

— Спробуємо.

Едуард збільшив швидкість. Відстань між машинами почала скорочуватися. Але вдалося наздогнати і почати переганяти лише на вулиці в Ковелі, місті, за яким треба було повертати вліво, щоб потрапити до того лісового озера.

— Перегородити їм дорогу? — спитав Едуард.

— Так, — сказала Ліда і відразу спохопилася: — Тобто не треба.

— Не треба?

— Так, — сказала Ліда. — Не треба. Я думала… Але мені нема чого їй сказати.

– Їй — це кому? — Едуард поглянув допитливо і, як Ліді здалося, трохи насмішкувато.

— Жінці в тій машині.

— Яка їде туди, куди й ми?

— Так.

— Цікаво, — сказав Едуард вже начеб іншим голосом — співчутливо чи що. — А що пов’язує тебе з цією жінкою? Вона була коханкою Сильвестра?

— Не знаю. Швидше всього — ні. Хоча я нічого насправді не знаю. Коли вона приходила до мене, то назвала себе янголом. Янголицею.

— Янголицею? Гм…

— Так вона тоді назвалася.

«Ця жінка, — подумав Едуард і поглянув на Ліду. — Ця жінка буде мені доброю дружиною. Дружиною і подругою. Треба тільки позбавити її від химер. І врятувати чоловіка, котрий там справді помирає. Хоч би він не помер, бо інакше вона не зможе жити з комплексом вини».

Далі вони їхали знову мовчки. Едуард мав карту, тож знав, куди й де звертати. На лісовій дорозі машина, що йшла попереду, несподівано спинилася.

— Зупинися, — сказала раптом Ліда.

Її вже била пропасниця. Едуард спинив машину, сидів поруч і не знав, що робити. Над лісовою дорогою, на якій спинилися дві дорогі легкові іномарки, стояла густа, аж дзвінка тиша. Така густа, що не було чути ані шелесту листя, хоча крони дерев нависали над дорогою, ані якогось щебету птахів — усього того, що мало б порушити цю тишу, посеред якої люди стояли перед вирішальним вибором свого життя. Коли вони вийдуть з машин, спочатку чоловіки, а потім і жінки, станеться те, що й мало статися: Едуард впізнає у Яніні одну з своїх колишніх коханок, а Ліда зустріне свого колишнього однокласника, нині доволі успішного художника Віктора Старовського.

29

— Я допомагала тобі чим могла і нічим не дорікнула, — сказала Ніна. — Ти не почув від моїх дітей жодного поганого слова.

— Так, — згодився Сильвестр.

— Толик навчав тебе, як водити трактора, комбайна, машину, як ремонтувати.

— Так, — підтвердив Сильвестр.

— Я переконувала і дітей, і сусідів, що ти всьому навчишся, що з тебе вийде справжній господар. Я хвалила тебе і в очі, й позаочі.

— Я знаю.

— Тобі не дорікнув ніхто з родини Георгія… Більше того, вони приймали тебе як свого, майже кревного.

— Спасибі тобі.

— Я не вимагала від тебе особливих подвигів у ліжку, розуміла, коли ти стомлювався, а стомлювався ти часто, що було природно в твоєму становищі…

— Вибач, — сказав Сильвестр.

Він чомусь затято ховав під час цієї розмови під столом свої потовчені пальці — кілька невдалих ударів молотком, а ще шрам, коли ножівка зірвалася. Він подумав про своє загоріле цього літа — вперше за стільки років, — загрубіле і таки помітно змужніле тіло.

«Зрештою, втома фізична була, але я почав звикати, навіть долати її, — подумав Сильвестр. — Але причина навіть не в моєму невмінні, не в тому, що зникли мої почуття до Ніни, вони навіть почали знову народжуватися…»

— Ти мене зовсім не слухаєш, — почув він Нінин голос.

Він подивився на неї. Час її, звісно, змінив. Як і його. І все ж ця сорокадворічна жінка була ще досить привабливою, навіть дуже привабливою і вродливою. Особливо коли зважити, як вона себе навантажувала.

Крізь відчинене вікно у їхньому (їхньому чи її?) будинку долинав запах яблук: нарізані на тоненькі скибочки, вони сушилися якраз під вікном.

«Яблука доспілі, яблука червоні…», — пригадалося йому.

Хотів запитати, чи пам’ятає Ніна цього вірша Рильського.

І відчув — нема потреби питати про це. Запитання було б недоречним і фальшивим.

У цьому світі місце — справжнім яблукам і їхньому п’янкому запаху. Його навіть не помічають, цей запах.

Він природний, він частинка, власне, природності цього світу. Єднати яблука з почуттями — справа поетів, людей зі світу зовсім іншого.

— Я все розумію, — сказав він.

— Навіщо ти приїхав? — спитала Ніна.

— Запитай щось легше.

Він устав і вийшов. Ніна пішла за ним. На подвір’ї вона раптом притулилася до його плеча.

— Присмак нашого щастя вийшов гіркуватим, — сказала вона. — Не ображайся, будь ласка. Цьому дому справді потрібен господар.

– І ти його вже знайшла…

— Знайшла, не ображайся, але не в цьому річ. — Вона подивилася Сильвестрові в очі, й він пригадав її давнійдавній погляд — у класі, в школі. — Чуєш, як пахнуть яблука? Пам’ятаєш, у Рильського: «Яблука доспілі, яблука червоні…», звичайно, пам’ятаєш.

30

Я вирішив писати цей щоденник, бо інакше збожеволію від самотності й