Володимир Лис - Острів Сильвестра

мого серця навіть тоді, коли я зрозумів, що моє життя не потрібне навіть мені самому», — думка, що з’явилася на межі його свідомості, кликала якусь іншу думку. Надто важливу для нього. Але сили прикликати цю думку вже не було. Бо ця думка, яка мала виправдати його перед самим собою, лишилася десь там, куди він дійти не зміг, куди дійти не судилося, у житті для нього недоступному, а йому лишився тільки цей острів.

27

Вони виїхали з Лучеська до лісового озера майже одночасно — Ліда з Едуардом на його машині і Яніна із її лучеським знайомим художником, якого звали Віктором Старовським. Спочатку вона хотіла звернутися до Мирослава Чуйка, але подумала, що той водить машину надто обережно. Однак Яніна знала, відчувала, що на острові вже пролунав постріл. Невдовзі після тієї їхньої бесіди, якій передувала записана нею лекція про вірш Свідзінського, їй передали у Спілці художників, що «пані Яніну розшукував якийсь чоловік». Той чоловік лишив їй листа. Коли ж вона відкрила конверта, на якому стояло одне-єдине слово «Яніні», знайшла там дивний текст. Новелу не новелу, есе не есе. Текст розповідав про чоловіка, котрий приплив на безлюдний острів і застрелився. Власне з самого приплиття текст і починався. А потім розростався — автор описував, як герой (новели? роману? есе?) плив, що почував, як готувався до самогубства, чим жив до того. Десь на одинадцятій чи дванадцятій варіації розповіді текст на слові «застрелився» обривався.

Яніна відразу здогадалася, хто автор цього дивного тексту. Коли ж прочитала ще раз, то збагнула й інше — навіщо їй прислані ці п’ять сторінок набраного на комп’ютері тексту. Їй пропонували включитися у гру — гру із власним життям, боротьбу із неспроможністю жити і водночас відчайдушним сподіванням на порятунок.

Але що вона могла запропонувати у відповідь? Своє розуміння? Співчуття? Душа її мовчала. Розум казав: це має статися, не заважай, якщо ти спробуєш його порятувати, на цьому світі лишиться одна механічна людська одиниця на ім’я Сильвестр Васильчук, яка ходитиме на роботу, читатиме лекції, але то вже буде інший Сильвестр.

«Це моя спроба виправдатися», — подумала Яніна.

Але щось її таки стримувало. Незвичність характеру, особи Сильвестра все ще (все ще?) притягала її. Вона фізично відчувала, що десь там йому боляче, дуже боляче. Яніна нічого схожого на кохання не почувала до цього чоловіка. Знала, що й він байдужий, або майже байдужий до живопису (шедеври мені все одно недоступні, щоб їх мати, казав він), як і до побуту, до політики, техніки і до багатьох речей на світі, окрім слів, слів, слів, гри в слова і намагання за їхньою допомогою цей світ не так осягнути, як перетворити у щось інше, ніж він є насправді, у реальність, яка була б уявною і в той же час зримішою за те, що бачимо довкола і сприймаємо. Такий Сильвестр мусив завершити твір, який писав і водночас намагався перетворити (чи не вперше) в реальність справжню, єдину, яка й буває, нехай і ціною свого життя.

«Я таки намагаюся виправдатися», — подумала Яніна.

«Нехай, — подумала вона далі, — нехай і так, я не заперечуватиму. Світ справді йому, як і мені, байдужий. Тобто він може бути небайдужим. Але тільки тоді, коли ми проникаємо всередину його. Тепер же ми обоє схожі на птахів, котрі підлітають до будинку, до якого прагнуть потрапити. Вони бачать те, що відбувається всередині будинку, — затишок, зерно, руку, на яку мають сісти, — але на шляху треба подолати перепону. Перепона прозора, майже невидима. Схожа на скло. А може, це й справді скло. Скло, об яке б’ються крильми ці двоє птахів. Скло, яке їм не подолати».

Потім вона поїхала у Вербку, де зустріла Ніну, котра також приїхала до матері. І Ніна буденно, спокійно (все ж голос в якийсь момент здригнувся) сказала: в її чоловіка невиліковна хвороба, білокрів’я, він уже згоряє, порятунку нема, вона хотіла б порятувати Георгія, але хворобу можна хіба що відсунути. А після його смерті вона мусить вийти заміж (не дивися так на мене, сестричко, у мене велике господарство, діти). І вона зробить (так і сказала — зробить) своїм другим чоловіком Сильвестра.

— Навіщо? — спитала Яніна.

— Можливо, тому, що він мене досі любить.

— Ти переконана?

— Принаймні я в це вірю.

— А ти?

— Це не має значення.

— А що тоді має?

— Можливо, те, що його треба повернути до реальності. Такі, як Сильвестр, несуть загрозу цьому світові. І такі, як ти, теж.

— А такі, як ти?

— Ми просто живемо в ньому. Даємо можливість світові споживати, як тепер модно казати, екологічно чисті продукти. Народжуємо дітей, і ці діти народять також дітей. Ми — частина великого ланцюга життя. Каторжно працюємо і вміємо веселитися. Втрачаємо близьких, як незабаром я втрачу свого чоловіка… І продовжуємо жити до самої смер…

— Замовкни! — не витримала Яніна.

— Насправді тобі байдуже те, що я кажу, — молодша сестра ледь-ледь посміхнулася. — Байдужа доля Сильвестра і моя а може, і твоя власна. Ну, зазирни в душу, якщо вона є в тебе, і скажи, що це не так. Боязко?

«Найгірше те, що вона тоді сказала правду, — подумала тепер дорогою Яніна. — Може, зупинити машину, доки ще не пізно? Якщо пролунав постріл, то я побачу хіба трупа…»

Вона не спинила машину. Сказала Вікторові, що можна їхати швидше.

— Поглянь на спідометр, — відповів їй Віктор Старовський, — я й так витискаю, що можу.

28

— Чому я його не зупинила? — сказала в іншій машині Ліда. — Чому я робила не так, як я хотіла? Чому?

— Що ти могла зробити для чоловіка, який тебе покинув? — Едуард торкнувся її руки. — Він тебе покинув, і прийшла пора розплатитися за цей гріх. Він і розплатився. Сам, що робить йому честь.

— Ти наче не хочеш його порятувати…

— Хочу. — Віктор збільшив швидкість. — Дуже хочу. Тоді й ти належатимеш мені. А взагалі я чомусь певен, що такі люди, як твій колишній чоловік, не здатні на самогубство.

— Чому?

— Згоден, що він бачить життя не так, як ми. Але він усі ці роки, пошлемося на твої слова, втікав від життя і водночас приймав значною мірою його правила. Той, хто втікає, смерті собі не бажає. Інакше здався б на милість переможця.

— Переможець — це хто? Смерть чи життя?

— Швидше — життя.

Далі вони їхали мовчки. Ліда думала про те, що вона досі любить, любить, любить (кохає, кохає, кохає до безтями) Сильвестра, Славика, того, хто її зрадив, хто