Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.

— Так, так, розказуй далі.

— Потім міністр нутрощних… цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой «метод Людовіка».

— Розкажи про це докладніше, — попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.

Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи — гм, гм, гм! — став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.

— Я залюбки зроблю це сам, сер, — запропонував я.

— Відпочивай, відпочивай, бідолашний хлопче, — заперечив господар і відкрутив на всю потужність кран. — Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво — тепер усе це має викликати в тебе не втіху, а біль.

— Саме так, сер, — підтвердив я, потягуючи труїлку з фільтром, якою мене пригостив той добрий чєловєк.

— Вони в усьому перегинають палицю, — проказав він, неуважно витираючи тарілку. — Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.

— Так само казав і кап, сер, — зауважив я. — Тобто в’язничний капелан.

— Невже? Справді? А втім, ну звичайно ж. Як справжній християнин він повинен був так казати. Ну гаразд, — мовив він, витираючи ту саму тарілку, що й кілька хвилин тому. — Завтра зустрінешся з деякими людьми. Гадаю, ти станеш їм у пригоді, хлопчику. Допоможеш скинути цей владолюбний уряд. Бо лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку. — Він і далі витирав ту саму тарілку.

— Сер, — сказав я, — ви витираєте ту саму тарілку. А щодо вихваляння, сер, то я цілком із вами згоден. Цей уряд, схоже, надзвичайно хвалькуватий.

— О! — здивувався чєловєк, так наче побачив ту тарілку вперше, й нарешті поклав її. — В хатній роботі я ще не набив руку, — пояснив він. — Колись її виконувала моя дружина, а я писав.

— Ваша дружина, сер? — перепитав я. — Вона що, пішла, покинула вас? — Я справді хотів дізнатися про його дружину, яку добре пам’ятав.

— Так, вона покинула мене, — голосно й сумно промовив він. — Померла. Отакі справи. Її по-звірячому згвалтували й побили. Потрясіння виявилось надто глибоким. Усе сталося в цьому будинку (кухонний рушник у його руці затремтів), у сусідній кімнаті. Я тому й присилував себе залишитися жити тут — їй, мабуть, приємно було б, що мене оточують спогади про неї. Так, так. Бідолашна дівчинка…

Я чьотко побачив, братики, все, що сталося тут тієї далекої ночі, побачив у тому гармидері себе й відчув нудоту і біль у голівері. Кров відринула від мого ліца, воно стало біле як крейда, і той чєловєк, напевно, це також побачив.

— А тепер іди до ліжка, — лагідно промовив він. — Я вже постелив тобі у вільній кімнаті. Бідолашний хлопчина, довелося тобі спити гіркої… Жертва нашого часу, так само як і вона. Моя бідолашна дівчинка…

5

Я чудово виспався, братики, навіть нічого не снилось. А коли прокинувся, надворі стояв ясний морозяний ранок, і знизу, де готували сніданок, долинала приємна вонь. Якусь хвилю я, як завжди, пригадував, де я, а коли збагнув, то відчув себе в теплі й у затишку. Отож я лежав собі в ліжку й чекав, коли мене покличуть снідати. Аж тут мені спало на думку дізнатися, як же звуть мого доброго, турботливого, як рідна мати, господаря. Тож я почалапав босіком по кімнаті, розшукуючи книжку «Механічний апельсин», на обкладинці якої мала б стояти фамілія автора. В кімнаті, де я спав, окрім ліжка, стільця й світильника, не було нічого, тому я зайшов до сусідньої кімнати, спальні-шмальні того чєловєка, побачив там його жєну — большой фотопортрет на стіні — і, пригадавши все, відчув млість. На стіні висіло також кілька полиць із книжками. Як я й думав, там виявився і примірник «Механічного апельсина». На його обкладинці, або на «хребті», стояла фамілія автора — Ф. Александер. «Господи! — майнуло в мене. — То він — теж Алекс!» Я гортав книжку, стоячи в авторовій піжамі, босоніж, але не відчуваючи холоду — в котеджі було тепло, — і не міг ухавать, про що ж там ідеться. Якийсь безумний стиль, суцільні «ахи» та «охи» і таке інше ге. З усього того випливало, що люди нині перетворюються на машини, хоч насправді вони, — ви, я, він і той, хто цілує мене в гузно, — плоди природні, як фрукти на дереві. На думку Ф. Александера, всі ми зростаємо на так званому світовому древі у світовому саду, за яким доглядає господь Бог, — зростаємо тому, що Бог прагне через нас погамувати свою спрагу на любов. Ну, і таке інше. Усе те суєсловіє мені зовсім не сподобалось, і я подумав: «Який же цей Ф. Александер безумний! Мабуть, після смерті дружини він став іще безумнєє». Тут він покликав мене — голосом нормального чєловєка, сповненого радості, любові й такого іншого ге, і ваш скромний оповідач почалапав униз.

— Довго ж ти спав! — кинув господар, видобуваючи ложкою з окропу варені яйця і дістаючи з духовки підсмажені грінки. — Вже майже десята. Я кілька годин на ногах, працював.

— Писали ще одну книжку, сер? — поцікавився я.

— Ні, ні, у мене був інший клопіт, — відповів він. Ми сіли й дружно взялися розбивати яйця — цюк-цюк! — гризти підсмажені грінки — хрум-хрум! — і запивати їх чаєм з молоком із великих кухлів.

— Ні, я дзвонив різним людям, — додав господар.

— А я гадав, що у вас телефону немає, — зауважив я, вишкрібаючи ложечкою яйце і втративши пильність.

— Чому? —