Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

обернулися вже на реальність — люди ступили на Місяць, телепрограми давно вже транслюються за допомогою супутників тощо. Навіть похмурі передбачення автора, на жаль, зробилися дійсністю: міста, оточені промисловими кварталами, одноманітні багатоквартирні будинки з однаковими помешканнями-клітками, жорстокість молоді і зростання злочинності — все це прикмети нашого часу, тиражовані багатьма суспільствами. Берджесса, особливо після виходу на екрани фільму Кубріка, звинуватили в «апологетиці насильства». На що сам письменник відповів: «У романі я намагався приховати насильство, а Кубрік саме його вивів на перший план». Справді, насильство — лише зовнішня канва твору. Це — наслідок. А причини глибші. Насамперед — брак внутрішньої культури, наочно втілений передусім у мові головного героя, від імені якого ведеться розповідь. Ця «мова» — так званий запелюшниковий (тобто, підлітковий) жаргон, основу якого складають російські слова-запозичення. В кінці твору Берджесс подає глоссарій жаргону, своєрідний словник Елочки-людожерки. Зрештою, кожне покоління розмовляє своєю мовою, вдаючись до російських, як у Берджесса, чи, навпаки, до англійських запозичень, але, коли такий жаргон підмінює сутність людини, то це вже не просто мовна проблема, у своїй Нобелівській лекції О. Солженіцин зазначив: «Мова — це пам'ять нації». Герої Берджесса позбавлені історичної пам'яті (видатний англійський поет Персі Біші Шеллі обертається для них на якогось Пе-Бе Шеллі тощо).

Українському читачеві наводити глоссарій вигаданого Берджессом підліткового жаргону непотрібно — він і так зрозумілий. Працюючи над перекладом, я раптом почав прислухатися до розмов на вулиці, в транспорті — і ніби почув героїв «Механічного апельсина». Проблема мови, що її письменник, до речі, розвинув у багатьох критичних працях, сьогодні особливо болюча. А проте Берджесс не пурист, він прекрасно розуміє, що моральність і внутрішня чистота не обов'язково супроводжують вишукану мову. (Науковці з «Механічного апельсина» розмовляють правильно й вишукано, хоч насправді вони гірші за злочинців, змальованих у творі).

1960 року побачила світ книжка німецького психолога Б. Беттельгайма «Освічене серце», присвячена проблемам особистості в умовах масовізації в технізованому суспільстві. Автор, зокрема, зазначає: «Лише хороше суспільство здатне виростити хорошу людину». Тож чи має право аморальне суспільство засуджувати людину, яка скоїла злочин, і чи не є це новим злочином? — запитує Берджесс. Що ж є мірилом людських учинків? Італійський гуманіст Лоренцо Валла написав у XV ст. діалог «Про істинне й хибне благо», відбивши три погляди: стоїка (зло закладено в людину лихою природою), епікурейця (природа, або Бог, створила людину для блага, якщо ж людина тяжіє до пороку, то природа все одно не гнівається на свій витвір) і християнина (все створене — від Бога). Берджесс розвиває погляди християнина, саркастично наголошуючи на їх неспроможності у сучасних умовах. Антигерой, який обертається на святого, пройшовши муки, спокуси, приниження, виявляється чужий суспільству: сцена повернення новоспеченого блудного сина доповнюється побиттям його книжниками та брутальним використанням фарисеями з політичною метою. Переосмислюються самі постулати християнства: євангельська притча («А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску. Полилася злива, розіллялися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика».) викликає в героя твору справедливе обурення підступністю і жорстокістю суспільства, яке вчасно не застерегло будівничого від необачності. Зрештою, християнський проповідник, в'язничний капелан стверджує слідом за екзистенціалістами, що людину робить вільною лише її внутрішній вибір. Краще вже вибір зла, ніж нав'язана пасивність, — висловлює письменник суперечливу думку, відчуваючи, що пасивність особи породжує пасивність суспільства й торує тим самим шлях на п'єдестал тиранові. Так само й думку, висловлену християнином у трактаті Валли (благо істинне, якщо воно приносить духовну насолоду), Берджесс саркастично переглядає: шіллерівська ода «До радості» з Дев'ятої симфонії Бетховена постійно звучить у романі, «надихаючи» головного героя аж ніяк не на праведні вчинки. (Нагадаємо, що й у фільмі Т. Абуладзе «Каяття» звучить та сама бетховенська тема.) Берджесс, зрештою, критично переоцінює саму теорію виховного впливу мистецтва на людину.

До речі, говорячи про музичність англійської прози, наші дослідники серед імен британських романістів (І. Во, А. Мердок, Д. Фаулз та ін.) ніколи не згадували про Е. Берджесса. Тим часом його проза — це твори композитора, записані словами,(Цікаво, що героєм першого роману Берджесса «Видіння зубчатого муру» (1949) був невдатний музикант.) Що ж стосується «Механічного апельсина» — то це справжня симфонія в трьох частинах, яким читач може дати означення аллегре, афектуозо, лакрімозо; кожна з них починається парафразою бетховенської П'ятої симфонії: «То що ж далі, га?» — доля мовби справді стукає в двері. Далі в кожній частині розвивається тема «механічного апельсина» — у різній тональності, наче зіграна різними інструментами. Ми вже не кажемо про опис звучання оркестру та імена композиторів.

Берджесс, вірний своїй натурі, не дає відповіді на поставлені запитання і навіть висловлює сумнів (фінал роману-симфонії), що краса здатна порятувати світ. Що ж тоді? Може, іронія? Нею справді просякнуті майже всі сторінки роману, аж до назв вулиць: Кінгслі-авеню, Еміс-авеню, Вілсон-вей… (Ангус Вілсон — англійський письменник, що вплинув на Берджесса, Кінгслі Еміс — теж письменник, добрий Берджессів друг, Вілсон — прізвище самого Берджесса…)

«1959 року, — пояснює Берджесс, — коли медики повідомили, що в мене пухлина мозку і що жити мені не більше року, я поклявся не помирати, поки не прочитаю «Лоліту» Набокова і біографію Джойса, написану Річардом Елманом. Перша мене дещо розчарувала, зате друга видалася справжнім одкровенням, катехізисом ірландських істин.

Я служив тоді у міністерстві колоній на Малайзії та Борнео. Але у своїх творах висловлював досить критичну точку зору, щоб не сказати антиколоніальну. На мої романи дивилися скоса. Монографії про звичаї місцевих племен — будь ласка! Але романи! Я мусив узяти псевдонім Берджесс. Справжнє моє ім'я Джон Ентоні Берджесс Вілсон… Словом, адміністрація намагалась мене позбутися… Хвороба — зручний привід для політичної розправи. Зацькований, я покинув Борнео. Ніхто не бажав мати справу з людиною, якій лишилося жити рік. Щоб забезпечити своїй удові майбутнє, я мусив понаписувати тисячі сторінок. Та незабаром моя дружина померла, а я ось уже тридцять років живу, одружившись удруге. Що стосується п'яти з половиною романів, написаних в очікуванні близького кінця, то всі вони розійшлися по три тисячі примірників кожен. Невдовзі літературні кола Британії почали їх приймати як «щомісячну книгу Берджесса».

Олександр Буценко