Юрій Володимирович Сорока - Хотин

ще. Безвідмовна тактика запорожців працювала чудово: стріляли дві перші лави, а решта заряджала, роблячи таку кількість пострілів у хвилину, що шквал вогню буквально зніс нападників, укрив землю перед окопом горами трупів. У пекельному вогні та хмарах їдкого диму хоробрі козаки били бусурман нещадно. Щирі друзі, вірні товариші та завзяті бражники, запорожці зараз перетворилися на диких звірів, безжально знищуючи ворогів своєї віри. Через кілька хвилин перша атака захлинулася у крові і відкотилася. Турки залягли і, використовуючи рельєф місцевості, почали відстрілюватися. Перед окопом лежали мертві і важкопоранені. Серед козаків втрат не було, крім кількох легкопоранених.

Приблизно через годину наступ повторився, але тепер по окопу били гармати великого калібру. Пудові бомби рили землю, з ревом падаючи на козацькі позиції.

— Гармаші! — прокричав Сагайдачний. — Нумо, привітаємо бусурманів по-лицарськи!

Вдарили козацькі гармати. Хоча кількість і калібр запорізької армати значно поступалися ворожим, відкрите поле перед козаками стало для багатьох турків могилою. Через чверть години сераскири[22] почали піднімати війська для чергової атаки. Яничари шикувались і вистроювали свої сині лави, як мішені на стрільбищі, — запорізькі гармаші відкинули нюрбернзькі квадранти, що ними наводили гармати, і били прямою наводкою. Шквал гарячої картечі влучно та страшно косив яничар десятками. З шанців здавалося, що маленькі постаті турецьких вояків вибухають самі собою, від чого високо в повітря злітають їхні пошматовані тіла. Не в змозі заховатись від цього нищівного вогню, турки спробували відступити, але позаду вже замахали киями онбаші[23], захарчали слиною сераскири. І полинули лави вперед, кривавим місивом встеляючи сажень за сажнем. Спочатку ще намагалися прикритися щитами, але невдовзі зрозуміли, що проти картечі та шістдесятиграмових мушкетних куль робити це безглуздо. Покидали й бігли, бігли… назустріч смерті. Відкочувалися, перегруповувалися. Подекуди добігали до глибоких ям — фосів — перед високим окопом, але там і залишалися. Серед натовпу очманілих людей ревли перелякані верблюди, що на них, мов на конях, бедуїни кидались в атаку. Душили піхотинців, що попадалися на їхньому шляху, й губили вершників серед пекла, що в ньому опинилися після кількох тисяч верст важкого переходу…

Після опівдня сила атак почала зменшуватися. Турки виплеснули лють першої навали. Розбились об хвилі свинцевого дощу та крицеву волю запорожців і поволі стишили силу наступу. До роботи взялася турецька армата, мстячись за стрілянину двох десятків козацьких гармашів, що встелили поле перед своїми позиціями сотнями турків. Аскери стояли у строю за межами досяжності ворожої зброї і поглядали на вибухи ядер і гранат на козацьких окопах. Серед цих, схожих на гриби, розривів бігали стрімкі постаті запорожців. Відчайдушні сміливці перескакували через окоп і обшукували тіла вбитих, добивали поранених. Не переймаючись морально, здирали з них одяг, забирали зброю, подекуди залишаючи тіла вбитих зовсім голими. Навантажені коштовною зброєю, одягом і кінською збруєю, поверталися до табору.

У таборі, що потроху відходив від бойової лихоманки, налагоджувалося звичне військове життя. Джури й молодики розносили хліб, пастрему та саламату. До шпиталю потягнулися поранені.

Біля Сагайдачного зібралися викликані джурами полковники. Мовчки очікували початку імпровізованої наради. У всіх був піднесений настрій. Результати першої атаки, а також виклик Сагайдачного (очевидно, Конашевич уже щось надумав!) вселяли оптимізм на майбутнє. Сагайдачний підтримав сподівання.

— А що, пани полковники, як справи в полках?

— Добре!

— Б'ємо!

— Не такий страшний він, диявол, як його малюють!

— Добре, що б'єте. Втрати великі?

Підрахували. Вийшло — три десятки вбитих, переважно, гарматним вогнем, та ще півсотні поранених. Половина навіть не зверталася до шпиталю.

— Все одно багато, — нахмурився Сагайдачний, — треба буде шанці допрацювати. Часу поки що обмаль мали. Ну, добре. А чи не час дати погуляти козакам? Треба Ходкевичу показати, як козаки воюють, а то щось настрашився. За окоп і носа не висуне!

— Треба, — погодилися полковники.

— Саме час, Конашевичу! Сидимо, як кроти, сон бере.

— Та й я дивлюсь. Отож від кожного полку…

Над головами, з оглушливим злим шипінням пролетіло величезне ядро. За сотню кроків від старшин воно вдарилось у землю й вибухнуло, наповнивши околиці гуркотом і хмарами диму. Від несподіванки коні кинулися врізнобіч.

— Чорти нехрещені! Пси би вам писки гризли! — притримав Дорошенко зляканого коня.

— Отож від кожного полку, — продовжив Сагайдачний, — по тисячі охочекомонних готуйте до розгардіяшу. Щоб через годину були напоготові. Поки що через окоп нікому голови не показувати, щоб турок передчасно не здогадався. А ми тим часом їм на гонорі пограємо, хай ще раз у наступ лізуть. Коли відіб'ємо, сідайте їм на плечі… Бачу, в них гармат забагато, най поділяться.

Полковники, не гаючись, погнали коней готуватися до бою, а Сагайдачний поїхав повз козаків, що лежали у шанцях.

— Агов, дітки! Щось турки налякалися, не лізуть більше.

— Та не лізуть, батьку!

— То, може, попросите?

— А чи їм вклонитись?

— Ні! Перед собаками шапки не ламають!

— Що ж тоді нам робити?

— Гадаю, ліпше в пику плюнути, згодні?

— Авжеж згодні, батьку!

— Ну, то вилазь на окоп, хто турецьку й татарську знає. І щоби мені дошкульніше бусурман привітали. Щоб вони бісилися від люті!

Вигадку сприйняли з ентузіазмом.

— Ото добре наш батько придумав, — гомоніли козаки, — оце розумна голова!

А через хвилину сотня козаків уже вискочила на окоп і почала насміхатися над яничарами, що стояли за двісті кроків попереду. Влучні жарти перемежувалися з реготом усього козацького війська.

— А що, правовірні, чоловіків своїх на війну не взяли? Хіба у вас завжди тільки баби воюють? — гукав голий до пояса запорожець.

— Та хіба це баби? — у такт першому дивувався другий козак.

— А хто ж? Дивися, побратиме, як одягнуті! Немов молодухи до шлюбу! — над полками лавиною вибухнув регіт.

— Та ні, — не вгавав другий, — це не баби. Гадаю, що це ні се ні те. Ось що!

– І то як воно так?!

— Та, мабуть, вони євнухи. Глянь на отого пикатого, ну чим не різдвяне порося?

Далі хтось витягнув на окоп цілий бурдюк свинячого сала з наміром почастувати бусурман. Хтось стягнув широченні шаровари «з достатком» і пропонував поцілувати хрещеного у те місце, що нижче спини.

— А чи знаєте, поганці, що ваш Магомет робив, поки пустелею верблюдів поганяв? Ні? Та з верблюдицями пестився! Тож ви маєте наслідувати пророка! Он у вас в таборі добра цього — на всіх досить! — вигукував кремезний сивовусий козак. — Мерщій біжіть, а то султан сам не впорається!

У турецьких порядках зашуміло, застогнало і, ламаючи ряди, аскери кинулися на приступ. Несамовито вимахували зброєю, щодуху бігли до козацьких укріплень. Ляскали у безладі постріли яничарок. Здавалось, ось-ось вони вкриють окоп і вдеруться до