Ден Браун - Янголи і демони

виявилось політичним самогубством. Консервативні католики заявили, що він «втратив здоровий глузд», а пуристи-науковці звинуватили його в намаганні поширити вплив Церкви туди, де їй не місце.

— Ну і де вони?

Мортаті обернувся. Один із кардиналів нервово плескав його по плечу.

— Ви ж знаєте, де вони, правда?

Мортаті намагався приховати занепокоєння.

— Мабуть, і досі в камерарія.

— О цій порі? Це було б дуже оригінально! — Кардинал недовірливо наморщив чоло. — Може, камерарій забув про час?

Мортаті щодо цього мав сумніви, але промовчав. Він добре знав, що більшість кардиналів не дуже шанує камерарія, уважаючи його надто молодим, щоб бути так наближеним до Папи. Мортаті підозрював, що неприязнь кардиналів зумовлена насамперед заздрістю. Сам же він захоплювався цим молодим чоловіком і потайки схвалював вибір покійного Пали. Дивлячись камерарію в очі, Мортаті бачив тільки глибоку віру. На відміну від багатьох кардиналів, той завжди ставив на перше місце Церкву, а не свої вузькі інтереси. Він був воістину людиною Божою.

За роки служби в Папи самозабутня відданість камерарія стала легендарною. Багато хто пов’язував її з чудесним випадком, який стався з ним у дитинстві... Такий випадок назавжди залишив би слід у серці будь-кого. Чудо і захоплення ним, думав Мортаті, часто шкодуючи, що з ним у дитинстві не трапилось нічого такого, що дало б йому таку саму непохитну віру.

Мортаті знав, що, на прикрість для Церкви, камерарій ніколи не стане Папою. Для цього потрібні певні політичні амбіції, яких у молодого чоловіка, очевидно, не було й близько; Папа не раз. пропонував йому підвищення в церковній ієрархії, але той завжди відмовлявся, кажучи, що воліє служити Церкві як простий чоловік.

— І що далі? — Кардинал знову постукав Мортаті по плечу.

Мортаті підвів голову.

— Перепрошую?

— Вони запізнюються! Що робитимемо?

— А що ми можемо зробити? — відповів Мортаті. — Чекатимемо. З вірою в серці.

Не вдовольнившись такою відповіддю, кардинал зник у сутінках.

Мортаті якусь мить постояв, потираючи скроні і намагаючись упорядкувати думки. А й справді, що ми робитимемо? Він дивився повз вівтар на славнозвісну фреску Мікеланджело «Страшний суд». Величезна картина аж ніяк не зменшила його тривоги. На ній Ісус Христос відділяв праведників від грішників і виганяв останніх до пекла. Там з них здирали шкіру, підсмажували; Мікеланджело навіть зобразив у пеклі одного зі своїх суперників з ослячими вухами. Ґі де Мопассан якось написав, що ця картина виглядає так, наче її намалював якийсь неотесаний кочегар, щоб прикрасити карнавальний павільйон для боротьби.

І кардинал Мортаті з ним погоджувався.

43

Ленґдон нерухомо стояв біля куленепробивного вікна в кабінеті Папи і дивився на скупчення автопричепів з емблемами інформаційних агентств на майдані Святого Петра. Після телефонної розмови він почувався якось дивно... був наче сам не свій.

Ілюмінати виринули, немов змій, із якихось глибоких надр історії й обплелися довкола давнього ворога. Жодних вимог. Жодних переговорів. Тільки кара. Усе неймовірно просто. І жодних шансів. Помста, що визрівала чотириста років. Здавалось, що після кількох століть переслідування наука взяла реванш.

Камерарій стояв біля столу, утупившись відсутнім поглядом у телефон. Оліветті першим порушив мовчанку.

— Карло, — звернувся він до камерарія на ім’я. Тепер він говорив радше як втомлений друг, аніж як керівник служби безпеки. — Колись я заприсягнувся життям захищати Ватикан і двадцять шість років гідно виконував цей святий обов’язок. А сьогодні, схоже, я зганьбився.

Камерарій похитав головою.

— Ми з вами служимо Богові по-різному, але служіння — це завжди честь.

— Те, що сталося... Не уявляю, як це можливо... — Оліветті був приголомшений.

— Ви розумієте, що нам залишається тільки одне. Я відповідаю за безпеку колегії кардиналів.

— Боюсь, це була моя відповідальність.

— Тоді нехай ваші люди організують негайну евакуацію.

— Як ви сказали?

— Усім іншим займетеся пізніше: пошуками цього пристрою, пошукам зниклих кардиналів і тих, хто їх викрав. Але спершу треба вивезти кардиналів у безпечне місце. Людське життя священне і важить понад усе. Ці люди — фундамент Церкви.

— Ви пропонуєте зараз же відкласти конклав?

— Хіба я маю вибір?

— А як же ваш обов’язок дати світові нового Папу?

Молодий камерарій зітхнув, відвернувся до вікна і подивився на Рим, що розкинувся внизу.

— Його Святість якось сказав мені, що Папа розривається між двома світами... світом земним і світом небесним. Він застерігав: та Церква, що ігноруватиме земну дійсність, не виживе й не зможе втішатися світом небесним. — У його словах чулася глибока мудрість, не властива його віку. — Сьогодні земний світ обернувся проти нас. Ми не можемо на це не зважати. Гордість і традиція не повинні затьмарювати здорового глузду.

Оліветті кивнув. Слова камерарія справили на нього враження.

— Я вас недооцінював, сеньйоре.

Камерарій наче його й не чув. Він дивився крізь вікно у далечінь.

— Я говоритиму відверто, сеньйоре. Земний світ — це мій світ. Щодня я занурююся в його огидність, щоб інші могли спокійно шукати чогось чистішого. Дозвольте порадити вам, як діяти в цій ситуації. Власне, це мій службовий обов’язок. Ваші міркування хоч і гідні похвали... можуть виявитись нищівними.

Камерарій повернувся. Оліветті зітхнув.

— Евакуювати колегію кардиналів із Сікстинської капели — це найгірше, що ви зараз можете зробити.

Камерарій не обурився, лише розгубився.

— Що ж ви пропонуєте?

— Не кажіть кардиналам нічого. Опечатайте конклав. Так ми виграємо час.

Камерарій виглядав стурбованим.

— Ви радите, щоб я замкнув усю колегію кардиналів на бомбі сповільненої дії?

— Так, сеньйоре. Поки що. Пізніше, якщо буде потрібно, ми зможемо організувати евакуацію.

Камерарій похитав головою.

— Навіть якщо ми відкладемо конклав до початку, то це й так видаватиметься достатньо підозріло; коли ж двері опечатають, ніщо не зможе його перервати. Правила проведення конклаву...

— Земний світ, сеньйоре. Сьогодні ви перебуваєте в ньому. Слухайте уважно. — Оліветті заговорив швидко й чітко, як належить бойовому офіцерові. — Виводити в Рим сто шістдесят п’ять кардиналів, непідготовлених і незахищених, було б зараз вкрай нерозважливо. Дехто з найстарших не на жарт би перенервувався. Щиро кажучи, достатньо нам цього місяця й одного інсульту.

Одного інсульту. Ці слова нагадали Ленґдонові статтю в газеті, яку він читав за вечерею на кампусі Гарварда з кількома студентами: ПАПА РИМСЬКИЙ ПОМИРАЄ У СНІ ВІД ІНСУЛЬТУ.

— До того ж, — додав Оліветті, — Сікстинська капела — це фортеця. Ця будівля має міцні укріплення і може встояти проти будь-чого, за винятком хіба що ракет, хоч ми цього й не афішуємо. Сьогодні по обіді, готуючись до конклаву, ми обшукали там кожний дюйм. Підслуховувальних пристроїв у каплиці немає, це я гарантую. І впевнений, що антиматерії там теж немає. Зараз