Генрік Сенкевич - Quo vadis

на прибуття трибуна, якого завтра попросиш од мого імені, аби вранці мене відвідав.

Доглядач схилив голову й вийшов.

Петроній же мимоволі почав думати про Евніку. Спочатку йому здавалося річчю зрозумілою, що молода рабиня бажає, аби Вініцій одшукав Лігію тому тільки, щоб не бути змушеною замінювати її в його домі. Але потім спало йому на думку, що той чоловік, якого Евніка рекомендує, може бути її коханцем, і це видалося йому несподівано прикрим. Був, по правді кажучи, простий спосіб довідатись істину, бо досить наказати покликати Евніку, але година була пізня, Петроній же почувався втомленим після відвідин Хрисотеміди, й хотілося йому спати. Одначе, йдучи до кубікулу, пригадав невідомо чому, що в кутиках очей Хрисотеміди помітив сьогодні зморшки. Подумав також, що її краса дужче була розголошена в усьому Римі, ніж є насправді, і що Фонтей Капітон, який пропонував йому трьох хлопчиків із Клазомен за Евніку, хотів її, одначе, купити занадто дешево.

Розділ XIII

Наступного дня Петроній ледве встиг одягтись, як прийшов запрошений Тейрезієм Вініцій. Знав він уже, що жодної новини від брам не прийшло, й повідомлення це, замість того щоб його втішити як доказ того, що Лігія перебуває в місті, засмутило його ще дужче, бо почав припускати, що Урс міг її випровадити з міста відразу після викрадення, а отже перед тим, як раби Петронія почали при брамах пильнувати. Щоправда, восени, коли дні ставали коротшими, зачиняли їх доволі рано, але також відчиняли їх для тих, які виїздили, таких було чимало. За міські мури можна теж було вийти й іншими способами, про які, приміром, раби, що хотіли втекти з міста, знали добре. Вініцій вислав, щоправда, своїх людей і на всі дороги, які вели до провінцій, і до сторожі в невеликих містах, з оголошеннями про двох рабів-утікачів, з докладним описом Урса та Лігії з обіцянкою нагороди за їх затримання. Було, одначе, справою сумнівною, чи ця погоня може їх спостигнути, а коли б навіть і спостигла, чи місцева влада відчуватиме за собою право затримати їх на приватне прохання Вініція, не засвідчене претором[174]. А саме на таке засвідчення не було часу. Зі свого боку, Вініцій протягом усього вчорашнього дня шукав Лігію у вбранні раба по всіх закутках міста, не зміг, одначе, знайти ані найменшого сліду, ані ознаки. Бачив, щоправда, людей Авла, але ці, здавалося, також чогось шукали, й це утвердило його тільки в думці, що не Авлові слуги її відбили і що вони теж не знають, що з нею сталося.

Отож коли Тейрезій оголосив йому, що є чоловік, який береться її відшукати, поспішив щодуху до дому Петронія і, заледве з ним привітавшись, почав про того чоловіка випитувати.

– Зараз його побачимо, – сказав Петроній. – Це знайомий Евніки, яка незабаром прийде упорядкувати складки на моїй тозі, й вона ж розповість про нього більш докладно.

– Та, яку вчора ти хотів мені подарувати?

– Та, від якої ти вчора відмовився, за що я тобі, зрештою, вдячний, позаяк вона найліпша вестипліка в місті.

І дійсно, вестипліка надійшла, щойно він договорив, і, взявши тогу, складену на стільці, інкрустованому слоновою кісткою, розгорнула її, щоб накинути на плечі Петронія. Лице її було ясним, спокійним, а в очах сяяла радість.

Петроній дивився на неї, й видалася вона йому дуже гарною. За хвилину, коли, вгорнувши його в тогу, почала вона її укладати, нахиляючись раз по раз для розгладжування складок, помітив, що її руки мають дивовижний колір блідої троянди, а груди й плечі тонко відсвічують перламутром або алебастром.

– Евніко, – сказав, – чи є той чоловік, про якого нагадувала вчора Тейрезієві?

– Є, володарю.

– Як його звати?

– Хілон Хілонід, володарю.

– Хто він такий?

– Лікар, мудрець і ворожбит, який уміє читати в долях людських і пророкувати майбутнє.

– Чи напророкував майбутнє й тобі?

Евніка залилася рум'янцем, од якого зарожевіли навіть її вуха і шия.

– Так, володарю.

– Що ж він напророкував?

– Що спіткають мене біль і щастя.

– Біль спіткав учора від руки Терезія, тож має прийти і щастя.

– Уже прийшло, володарю.

– Яке?

І вона прошепотіла:

– Зосталася.

Петроній поклав долоню на її золотаву голову.

– Ти добре впорядкувала складки сьогодні, і я задоволений тобою, Евніко.

Їй же під тим дотиком очі вмить затуманіли щастям і груди почали часто здійматися від схвильованого дихання.

А Петроній з Вініцієм пішли до атрію, де чекав на них Хілон Хілонід, який, уздрівши їх, низько вклонився. Петронію від думки про припущення, яке зробив учора, що то може бути коханець Евніки, усмішка набігла на вуста. Чоловік, який стояв перед ним, не міг бути нічиїм коханцем. У тій химерній постаті було щось плюгаве і смішне. Він не був старий: у його неохайній бороді й кучерявій чуприні тільки де-не-де проблискували сиві волосини. Живіт мав утягнутий, плечі зсутулені так, що на перший погляд здавався горбатим, над тим горбом же підносилася велика голова з лицем мавпи й водночас лисиці та з пронизливим поглядом. Жовтувата його шкіра була поцяткована прищами, а вкритий ними повністю ніс міг свідчити про надмірне заглядання до пляшки. Занедбаний одяг, що складався з темної туніки, витканої з козячої вовни, й такого ж дірявого плаща, свідчив про істинні або удавані злидні. Петронію, дивлячись на нього, пригадався Гомерів Терсіт[175], отож, відповідаючи змахом руки на його поклін, сказав:

– Вітаю тебе, божественний Терсіте! Як ся мають твої ґулі, набиті тобі під Троєю Уліссом[176], і що він сам поробляє на Єлисейських полях?[177]

– Шляхетний пане, – відповів Хілон Хілонід, – наймудріший із померлих, Улісс, посилає через мене наймудрішому з живих, Петронію, вітання й просить прикрити новим плащем мої ґулі.

– Присягаюся Гекатою Триликою! – вигукнув Петроній. – Відповідь варта плаща…

Але подальшу розмову перервав нетерплячий Вініцій, який запитав навпростець:

– Чи знаєш ти докладно, за що берешся?

– Коли дві фамілії у двох заможних домах не говорять ні про що інше, а за ними повторює половина Рима, неважко знати, – відказав Хілон. – Учорашньої ночі відбито дівчину, виховану в домі Авла Плавтія, що зветься Лігією, або відповідно Калліною, яку твої раби, о пане, перепроваджували з палацу до твоєї оселі, я ж беруся відшукати її в місті або, якщо вона покинула місто, що мало вірогідно, вказати тобі, шляхетний трибуне, куди втекла і де переховується.

– Добре! – сказав Вініцій, якому сподобалася стислість відповіді. – Які маєш на те засоби?

Хілон усміхнувся лукаво:

– Засобами володієш ти, пане, я маю лише розум.

Петроній усміхнувся також, бо був