Галина Костянтинівна Вдовіченко - Інші пів’яблука

class="p1">– Дай мені фігурного ножа… Якщо тобі хтось подав яблуко, то це означає щастя, любов до тебе. Хороший сон.

– А як же символ розбрату? – засумнівалася Магда. – Це ж той самий біблійний плід, причина вигнання з раю. Сонько, он там тарілки, ти ж знаєш. – І знову повернулась до свого сну. – Той дотик стиглого яблука, його відчуття в долоні залишилося дотепер.

– А зараз ми глянемо в Інтернеті. – Галя відклала стосик серветок, зашурхотіла у своїй мобілці. – Отже, що каже сонник… Яблуко – символ відновлення потенціалу, цілісності, здоров’я та життєвих сил. А от іще: «Яблуко на день – і лікар не потрібен».

– А це до чого?

– Рекламна вставка, – усміхнулася Галя. – Що тут далі?… Зривати яблука – удача, виконання бажань. Ще є такий варіант – спокуса. Але це зрозуміло без підказок… Не знаю, вибирай що хочеш.

Алла повернулася з садка разом із дітьми, насилу їх докликалася. Пильнувала тепер коло духовки, де пікся горіховий пляцок, тоді прийняла від хлопця-розвізника двадцятилітровий бутель «Джерельної» (він заніс його до комори, куди вона показала) і здивовано звела вгору брови, коли за ним на порозі виріс несподіваний гість. Привітавшись, той сказав: «Я замовник крісла». Справді, якийсь замовник мав приїхати ще в обід, а припхався лише тепер. Дуже невчасно.

Курич, добра душа, відразу й запросив його залишитися: мовляв, це ж колега Луїзин – Богдан. Не годиться його відпускати, не пригостивши вином. Луїза натомість привіталася з колегою стримано, це був той самий дорученець Гелени з особливих питань. Тепер його завдання полягало в тому, щоб замовити крісло для чоловіка директорки. Розкішне дубове крісло – справжній трон до його ювілею.

Один за одним посунули за господарем чоловіки, спинившись на хвилинку коло живоплоту, де паркувався синій «опель». З нього вийшла Ірина зі своїм новим знайомим. Уже начебто прибули всі.

– Ян Кумпа, – назвався чоловік із «опеля», привітався з кожним за руку.

– Ви поляк? – запитав Курич, потискаючи його долоню.

– Мій батько поляк, – була відповідь. – Українсько-польсько-чеський мікс маю у крові.

– Дуже приємно! Богдан, – останнім озвався той, що приїхав на кілька хвилин, але охоче погодився залишитися довше.

– Навзаєм, – відповів Кумпа.

Ірині здалося, що вони вже знайомі.

Щонайперше чоловіки рушили вибирати вино в закапелок позаду комори – в кімнатку без вікна, найхолоднішу частину будинку. Господар пишався цією винною шафою з широкими поличками та доброю вентиляцією. Кожна пляшка лежала там в окремій ночвичці, як новонароджені в кувезах пологового будинку. Така асоціація чоловікам на думку не спадала, але вони погодилися з коментарем Галі, яка заглянула туди через плече господаря. Справді, лежать, гарнюні, чекають, щоб їх узяли в руки.

У коморі було затісно, вона ледве вмістила юрму чоловіків: самого Курича, замовника Богдана, Яна Кумпу, Віктора (він цього разу приїхав разом з Галею), Коня, дебелішого за всіх (він визирав з-поза спин, упершись ліктем в одвірок). Надійшов ще й чорнявий Макс: його все цікавило в цьому «термітнику» (хлопцеві припало до душі, як господар назвав свою оселю). А тоді приплентався слідком і Кузьма, проліз попід ногами, роззирнувся, чи не тут часом сховалася сестра, і побіг шукати Соньку далі. Весь чоловічий гурт тулився перед винним закапелком у стриманому захваті від побаченого.

Курич піднесено розводився про те, що в ідеалі це мало б бути окреме приміщення. Вино не любить сторонніх запахів. Якщо тримати пляшки в коморі, де капуста з огірками, то воно буде відгонити городиною, а згодом матиме й певний присмак. Хіба що серед яблук можна зберігати: вони не зашкодять.

– А температуру яку підтримуєш? – Кінь крутив у руках запорошену пляшку, залишав на ній блискучі відбитки.

– Тут ідеальна температура – тринадцять градусів. Узимку й улітку. Цю? Чи цю беремо?

– Я пас. – Кінь поклав пляшку на місце. – Самі вибирайте, я лише теоретик цієї справи. Свою цистерну вже випив.

– А я спробую, – погодився Віктор, хоч йому після інсульту заборонили пити. «Вино – можна», – запевняв він.

Узяли біле й червоне, щоб скуштувати і те, і те. Яблучне й виноградне.

Жінки, за звичаєм «Зубрівки», накривали на стіл разом. Магда розставляла тарілки з холодцем – неперевершеним, запевняла, холодцем, він у них з Аллою вдвох виходив кращим, ніж тоді, коли вони готували його поодинці. Алла була втішена тим, що їй удався й горіховий пляцок за новим рецептом. А з картоплею Магди – вона часто готувала печену фірмову картоплю – ніколи неприємних сюрпризів не ставалося. Проста, надійна страва, яка не підведе.

Усі заходилися сідати до столу, в крісла, що склали авторський набір від майстра Курича. Кожне з них було чимось особливе, чимось не схоже на сусіднє. Курич іноді називав свій комплект гарнітуром генеральші Попової. Він любив Ільфа й Петрова та їхні «Дванадцять стільців». За одним столом того вечора опинилися саме дванадцять персон: Магда й Ігор Куричі, Луїза й Кінь, Галя з Віктором, Ірина з Яном Кумпою, Сонька-старша зі своїм Максом, Богдан, що працює з Луїзою, та помічниця Алла. Дві тарілки вже лежали в мийці: діти поїли і зникли в нетрях будинку, побігли бавитися зі своїм кошеням. Алла раз у раз схоплювалася, щось забирала зі столу, щось приносила, не звертаючи уваги на Магдине «Алло, сиди!». Яке там сиди, коли стільки людей за столом!

Говорили про брехню і правду. Хтось зачепив цю тему – і пішло-поїхало… Луїза пригадала, як свого часу приховувала від мами її невтішний діагноз. Це була брехня заради порятунку, яка, на жаль, так нікому й не допомогла. Кінь розповів, як його одного разу перевіряли на детекторі брехні, бо він жартома заклався з приятелем, що зможе надурити поліграф.

– І що, надурив? – спитала Луїза, яка нічого не знала про цей випадок.

Висновок був неоднозначний. Отож, на думку Коня, людина завжди може надурити техніку, бо вигадливіша за будь-який детектор брехні…

– А правда не одна! – зайшов у розмову Віктор. – Правд завжди кілька, в кожного своя.

– Ні, – не погодилася Галя, – правда завжди одна, але кожен про неї судить зі свого боку, як у притчі про сліпців і слона. Один тримається за хвіст, другий за ногу, третій за хобот, для кожного слон – це щось інше, і кожен говорить правду.

– Детектор правди – ось що тепер на часі, – докинув своє слово й Курич. – Я давно вже про нього думаю. Уявіть собі пристрій, що змушував би людину говорити правду, буквально на фізіологічному рівні не давав можливості брехати. Оце врешті здригнулася б уся конструкція з тотальної кривди.

– Ти так гадаєш? –