Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

class="p1">— Хлопці, — сказав я зі штучним пожвавленням. — Чого ж це ви не пішли на полігон?

— А навіщо? — запитав Едик.

— Ну, все-таки цікаво…

— Я ніколи не ходжу в цирк, — сказав Едик. — Крім того: убі ніл валес, ібі ніл веліс1.

— Це ти про себе? — запитав Вітько.

— Ні. Це я про Вибігаллу.

— Хлопці, — сказав я, — я страшенно люблю цирк. Чи вам не однаково, де розповідати анекдоти?

— Тобто? — поцікавився Вітько.

— Почергуйте за мене, а я збігаю на полігон.

— А що треба робити?

— Знеструмлювати, гасити пожежі та всім нагадувати про трудове законодавство.

— Холодно, — нагадав Вітько. — Мороз. Вибігалло.

— Дуже хочеться, — сказав я. — Надто це все таємничо.

— Відпустимо дитину? — запитав Вітько в Едика.

Едик кивнув.

— Ідіть, Привалов, — сказав Вітько. — Це вам буде коштувати чотири години машинного часу.

— Дві, — сказав я швидко. Я чекав чогось схожого.

— П’ять, — нахабно торгувався Вітько.

— Ну три, — запропонував я. — Я й так весь час на тебе працюю.

1 Де ти ні на що не здатний, там ти не повинен нічого хотіти (лат.).

— Шість, — холоднокровно відрізав Вітько.

— Вітю, — сказав Едик, — у тебе на вухах відросте шерсть.

— Руда, — додав я зловтішно. — Може, навіть із прозеленню.

— Гаразд, — погодився Вітько, — йди задарма. Дві години мене влаштують.

Ми разом пройшли у приймальню. Дорогою магістри завели незрозумілу суперечку про якусь циклотацію, і мені довелось їх перервати, щоб вони трансгресували мене на полігон. Я їм уже набрид, і, поспішаючи мене позбутися, вони провели трансгресію з такою енергією, що я не встиг одягнутися і влетів у натовп глядачів спиною уперед.

На полігоні вже все було готове. Публіка ховалася за бронещити. Вибігалло стирчав зі свіжовиритої траншеї і жваво дивився у велику стереотрубу. Федір Симеонович і Крістобаль Хунта із сорокакратними біноктарами в руках тихо перемовлялися латиною. Я і іус Полуектович у великій шубі байдужно стояв осторонь і копирсав тростиною сніг. Б. Питомник сидів навпочіпки біля траншеї з розкритою книжечкою і авторучкою напоготові. А Г. Проникливий, увішаний фотота кіноапаратами, тер замерзлі щоки, кректав і постукував ногою об ногу за його спиною.

Небо було ясне, повний місяць опускався до заходу. Мутні стріли полярного сяйва з’являлись, тремтячи, серед зірок і щезали знову. Блищав сніг на рівнині, і великий округлий циліндр автоклава чітко виднівся за сотню метрів від нас.

Вибігалло відірвався від стереотруби, прокашлявся і сказав:

— Товариші! То-ва-ри-ші! Що ми спостерігаємо в цю стереотрубу? В цю стереотрубу, товариші, ми, охоплені складними почуттями, завмираючи від очікування, спостерігаємо, як захисний ковпак починає автоматично відгвинчуватися… Пишіть, пишіть, — сказав він Б. Питомнику. — І точніше пишіть… Автоматично, значиться, відгвинчуватися. Через кілька хвилин серед нас з’явиться ідеальна людина — шевальє, значиться, сан пьор е сан репрош…[15] Ми матимемо тут наш зразок, наш символ, нашу крилату мрію! І ми, товариші, повинні зустріти цього велета потреб і здібностей відповідним чином, без дискусій, дрібних суперечок та інших випадів. Щоб наш дорогий велет побачив нас такими, які ми є насправді в єдиній шерезі, у згуртованих лавах. Сховаймо ж, товариші, наші родимі плями, у кого вони ще поки є, і простягнемо руку своїй мрії!

Я й неозброєним оком бачив, як відгвинтилася кришка автоклава і беззвучно впала у сніг. З автоклава вдарив довгий, до самісіньких зірок, струмінь пари.

— Даю пояснення для преси… — почав було Вибігалло, але тут пролунало страшне ревіння.

Земля попливла і заворушилася. Зметнулась величезна снігова хмара. Всі повалились один на одного, і мене теж перекинуло і покотило. Ревіння чимраз дужчало, і, коли я заледве, чіпляючись за гусениці вантажівки, звівся на ноги, то побачив, як моторошно, велетенською чашею в мертвому світлі місяця повзе, згортаючись усередину, край горизонту, як загрозливо розгойдуються бронещити, як біжать навсібіч, падають і знову підхоплюються виваляні у снігу глядачі. Я побачив, як Федір Симеонович і Крістобаль Хунта, укриті райдужними ковпаками захисного поля, задкують під натиском урагану, як вони, піднявши руки, намагаються розтягнути захист на всіх присутніх, але вихор розриває захист на шматки, і ці шматки несуться над рівниною, немов величезні мильні бульбашки, і лускають у зоряному небі. Я побачив Януса Полуектовича з піднятим коміром, він стояв, повернувшись спиною до вітру, міцно впершись тростиною в оголену землю, і дивився на годинник. А там, де був автоклав, крутилась, освітлена зсередини червоним, туга хмара пари, і небокрай стрімко загинався дедалі крутіше й крутіше, і здавалося, що всі ми перебуваємо на дні гігантського глечика. А потім зовсім поряд з епіцентром цього космічного неподобства несподівано з’явився Роман у своєму зеленому пальто, що зривалося з плечей. Він широко розмахнувся, жбурнув у ревучу пару якийсь великий предмет, що блиснув пляшковим склом, і відразу ж упав додолу, закривши голову руками. З хмари випірнула огидна, спотворена безумом, фізіономія джина, очі його крутилися від люті. Роззявляючи пащу в беззвучному реготі, він змахнув великими волохатими вухами, запахло паленим, над віхолою звелися примарні стіни чудового палацу, захиталися і впали, а джин, перетворившись на довгий язик помаранчевого полум’я, зник у небі. Кілька секунд було тихо. Потім горизонт із важким гуркотом осів. Мене підкинуло високо вгору і, прийшовши до тями, я побачив, що сиджу, впираючись руками в землю, неподалік від вантажівки.

Сніг зник. Усе поле довкола було чорне. Там, де хвилину тому стояв автоклав, зяяла велика вирва. З неї підіймався білий димок і пахло паленим.

Глядачі почали спинатися на ноги. Обличчя у всіх були брудні та перекошені. Багато хто втратив голос, кашляв, відпльовувався і тихо постогнував. Почали обтрушуватися, і тоді з’ясувалося, що дехто роздягнутий до білизни. Почулося нарікання, потім крики: «Де штани? Чому я без штанів? Я ж був у штанах!», «Товариші! Ніхто не бачив мого годинника?» «І мого!», «І у мене теж зник!», «Зуба немає, платинового! Влітку тільки вставив…», «Ой, а в мене каблучка зникла… І браслет!», «Де Вибігалло? Що за неподобство? Що все це означає?», «Та чорт із ними, з годинником і зубами! Люди-то всі цілі? Скільки нас було?», «А що, власне, сталося? Якийсь вибух… Джин… А де ж велет духу?», «Де споживач?», «Де Вибігалло, врешті-решт?», «А горизонт бачив? Знаєш, на що це схоже?», «На згортання простору, я ці жарти знаю…», «Холодно в майці, дайте що-небудь…», «Д-де ж цей Виб-бігалло? Де цей й-йолоп?».

Земля заворушилася, і з траншеї виліз Вибігалло. Він був без валянок.

— Пояснюю для преси, — хрипко сказав він.

Але йому не дали пояснити. Магнус Федорович Редькін, який прийшов спеціально, щоб дізнатись нарешті, що ж таке справжнє щастя, підскочив