Володимир Павлович Бєляєв - Місто біля моря

шкода відпускати нас. Він говорив усе це, плутаючись і збиваючись, мовби міркуючи вголос, і голос його іноді тремтів, але. видно було, що слова його йдуть від душі. І найбільше мені запам’яталися слова: «Ви — перші сходи революції!» Було в цих словах щось неповторно прекрасне… Я неначе побачив широке — куди око сягає — зелене поле пшениці, засіяне ранньої весни руками великої людини. Уже пронеслися над ним перші весняні грози, вже колоситься пшениця на струнких соковитих стеблинках, і тягнуться колоски все вище і вище, до гарячого сонця в осяйному блакитному небі.

Збори закінчилися швидко.

Полевой порадував нас звісткою про одержання путівок.

Залишалась остання загадка: хто ж куди поїде?

Схвильовані цією думкою, ми знову пішли бродити по рідному місту, востаннє торкаючись підошвами його бруківок і вже чуючи паровозний гудок поїзда, якому судилося довезти нас звідси…

У новому місті

Ми вийшли на вокзальний майдан, і в ту ж хвилину сильний порив вітру зірвав солом’яний кашкет з голови візника, який чекав із своєю лінійкою пасажирів біля вокзалу. Наче легенький сосновий обручик, кашкет, підстрибуючи, покотився через майдан.

Загорілий, кремезний візник миттю зіскочив з передка І кинувся навздогін.

— Тю! Тю! Держи, Володько! На Кобазову гору занесе! — кричали, сміючись, інші візники.

Гнаний вітром, кашкет котився зигзагами, і, уже наздоганяючи його, Володька став присідати, широко розставляючи ноги — так, наче курку ловив.

Незважаючи на те, що був кінець травня, тут було на подив похмуро і прохолодно. Вологий морський вітер здіймав брижі в калюжах, що блищали на майдані. Низенькі, з побіленими стовбурами акації гнулися од вітру, а по небу низько-низько, мало не чіпляючись за вокзальний дах, пливли хмари — похмурі, чорні, набухлі дощем.

Пригадалося дуже виразно в ці хвилини першого знайомства з новим містом залишене нами десь далеко позаду, на краю країни, наше рідне прикордонне містечко: смолисте, поросле зеленню, залите сонцем, овіюване карпатськими вітрами. Пригадались останні збори, станційний перон, мітинг на станції і напутні слова нашого комсомольського секретаря Микити Коломійця: «Перед вами розгортається широка далина світлого майбутнього. Будьте і надалі, на цих нових шляхах життя, вірними помічниками партії!»

Слова Микити обірвав голосистий паровозний гудок. Усі фабзавучники висунулися з вікон вагонів і, протискуючись між іншими пасажирами, заспівали улюблену пісню:

Коли ми вийдем на кордон,

Нехай тремтять пани:

Ми — ЧОП!

Всесвітній Жовтень

Прийде, прийде!..

Яке прозоре було весняне небо в ті хвилини, коли пропливли перед нами знайомі будівлі вокзалу, як сонячно все було навколо!.. І от тобі — нас зразу кинуло в глибоку осінь. І це ще південь називається!

… Обтрушуючи з денця кашкета крапельки води і підбігши до нас, візник Володька крикнув:

— Ну що, молодці, поїхали? Карета графа Бенгальського до ваших послуг! — Він ударив долонею по лакованих поручнях лінійки.

Домовленості щодо візника в поїзді не було. Ми переглядалися.

Наш скарбник Маремуха, збентежено сопучи, тримав руку в тій кишені штанів, де в нього зберігалися громадські гроші. Бобир готовий був їхати не роздумуючи і з приємністю поглядав на лінійку. Таких лінійок у нашому місті не було — лише, старомодні фаетони.

— Тиктор стояв осторонь, біля стіни, тримаючи в руці важку скриньку. Примруживши очі, він розглядав майдан, що лежав перед ним, удаючи, що пропозиція візника його не стосується.

Маремуха несміливо запитав мене:

— То що ж, Василю, поїдемо?

— А може, пішки пройдемося? — сказав я.

— Куди пішки? — обурився Бобир. — Далеко!

— Давай поїдемо, — погодився я. — Але цікаво, скільки він візьме. Спитай-но, Маремуха.

— Яка такса? — запитав Петро.

— Божеська! — буркнув візник і, вибігаючи на ганок, взяв у Петра його корзину з чайником із білої жерсті. — Сідайте, сідайте, голубчики! Не скривджу! Це все ваше хазяйство? — І він показав на решту речей.

— Ні, чекайте, ми так не поїдемо! — зупинив я візника. — Скажіть, скільки, а потім сядемо. — І одразу ж подумав: «Знаємо ми ці штучки! Тепер ласкавий, обіцяє не скривдити, а там заправить — держись!»

— Вас четверо? — запитав, оглядаючись, візник. — Куди їхати: до курорту чи на Кобазову гору?

— До центру, — сказав я твердо. — От, за чотирьох скільки?

— Мене не враховуйте, я не поїду! — крикнув Тиктор.

— Чому? — спитав Маремуха.

— Візник — буржуйська розкіш. Спершу треба житло відшукати, а потім на візникові кататися, — відрубав Тиктор. І, помахуючи скринькою, він повільно зійшов по східцях на майдан.

— Зачекай, Яшко, так давай… — хотів було спинити Тиктора Маремуха, але я цикнув:

— Нехай іде… Починаються старі фокуси!

— Бідовий хлопець, — ображено сказав візник, похитуючи головою. — «Буржуйська розкіш» — ти диви! Та я буржуїв за мільйони не повезу. Я сам партизанську картку маю…

— Ну, так скільки до центру? — перебив я.

— Що ж, по полтинику з брата.

— Багато, — сказав я. — Поторгуйся, Петре!

— А скільки дасте? — злякався візник.

Петько бухнув:

— По двадцять копійок!

— Ну, гаразд, — згодився візник. — Поїдемо ради почину!

Першою він поклав на лінійку Петькову корзину з чайником і хотів було класти мій фанерний чемодан, але я запропонував хлопцям:

— А куди ж ми поїдемо з речами? Давайте краще залишимо речі на схов. І руки вільні в нас будуть.

— А не покрадуть? — спитав Маремуха.

— Дивак, хто ж покраде? Адже схов державний! — заспокоїв я нашого Скарбника.

Одну спільну квитанцію на речі ми вручили йому ж, і Петро, настраханий розповіддю про те, як мене обікрали в Харкові, з побоюванням, скоса позираючи на смуглявого візника, сховав цей дорогоцінний папірець у кишеню толстовки.

Ми посідали. Лінійка весело заторохтіла по бруку.

Обабіч бруківки тяглися викладені камінням канавки, залиті жовтою водою. Низенькі білі будиночки, криті то червоною, то сірою черепицею, стояли в глибині чистеньких двориків, посипаних піском і маленькими черепашками.

Де-не-де крізь жердини парканів видно було виноградники, молоді вишні, черешні, абрикоси; спалахували засаджені вогневою красолею і півоніями клумби.

Ми жадібно розглядали першу вулицю міста, в якому мали жити і працювати.

На одному з будинків на розі я прочитав табличку: «Проспект тринадцяти комунарів», і напис знову нагадав мені наше прикордонне місто, ЧОП і дороге слово «комунар».

— Давно дощить? — спитав у візника Петро.

— Як шторм почався. Вважай — третій день, — притримуючи гнідого, сказав Володя. — А вчора град випав. Здоровенний. Не град — картеч! Виноград молодий побило.

— А раніше жарко було?

— Африка! — відповів візник. — Я півдня з моря не вилазив — така спека стояла. Бачиш, загорів як.

Веселіше стало після цих слів візника. Значить, вітер і калюжі на вулицях — справа минуща, тимчасова, і в разі чого, якщо ми не знайдемо скоро