Карл Брукнер - Золотий фараон

Четвертий, та ще й повернув Амоновим жерцям пограбовані маєтки. То чого ж би жерці карали його по смерті?

Лорд замислено втупився в карту. Невеличка біла пляма перед гробницею Рамсеса Шостого здалася йому порожнім місцем, де, підрахувавши всі докази, він міг би вписати слово «Тутанхамон».

— «Живе втілення Амона», — замислено промурмотів Карнарвон.

І це тлумачення фараонового імені видалося йому ще одним символом. Фараон, що казав про себе «живе втілення», мав лишитись у свідомості своїх підлеглих безсмертним, як прихильник великого бога Амона. Тож його, безперечно, поховали із царською шанобою.

Картер згорнув свій план. Зненацька Карнарвон міцно потис йому руку:

— Розкопуйте далі, Картере! Я даю кошти ще на одну зиму.

НЕЗНАЧНИЙ УСПІХ

Уже цілу годину Картер умовляв відповідального урядовця з Департаменту охорони старожитностей у Каїрі. Той встиг за цей час докурити пачку сигарет, випити кави, вряди-годи поглядаючи на папери, розкидані на столі. Під час довгої розмови він висував раз у раз одне й те саме заперечення: зимовий сезон почався, чужоземні туристи здавна виявляють особливу цікавість до гробниці Рамсеса Шостого, тож не можна утруднювати туристам прохід до цієї гробниці будь-якими розкопками.

Нарешті урядовець стомився. Він позіхнув, млявим рухом відігнав мух з теки «Концесія Картера — Карнарвона на розкопки» і підвівся. На його брунатному обличчі єгиптянина відбивалася нудьга.

— Я зрозумів, що в інший спосіб вас не позбутися, містере Картер. Гаразд, я дозволяю вам провадити розкопки перед Рамсесовою гробницею, але з однією умовою: сьогодні за вашим календарем 27 жовтня 1922 року. Я даю вам на розкопки два тижні, рахуючи з першого листопада, потім ви повинні все зрівняти — якщо нічого не знайдете. — Він знову, не криючись, позіхнув і глузливо додав — А ви напевне нічого не знайдете. Долину геть усю перерито. Бувайте здорові!

Коли Говард Картер нарешті зачинив за собою двері, урядовець глянув на годинник і пробурмотів:

— Цей невірний безумець украв у мене годину міцного сну. Хай аллах змусить його язик говорити тисячу років!

НАЩАДКИ ТИХ, ЩО БУДУВАЛИ ПІРАМІДИ, БУНТУЮТЬ

Робітники зняли страшенний галас. Збуджено вимахуючи руками, вони зібралися навколо своїх бригадирів. Представник останніх, Рез Ахмед Гургар, підніс заспокійливо руку. Та кілька фелахів голосно перемовлялися й далі.

— Ану тихо! — гнівно вигукнув Ахмед. — Наш шеф, що його добрість і мудрість відомі на весь світ, зголосився сплатити вам за наступні чотирнадцять днів подвійну платню. Коли і тепер хтось незадоволений, то хай підійде сюди, щоб її міг невдячного копнути погою.

Наперед пропхався височенний араб. Своє вбрання в червоно-жовту пересмужку він підсмикав, наче фартух. Широко відкриваючи рота, що аж виднілися чорні пеньки зубів, він закричав:

— Як ти гадаєш, скільки кошів із щебенем я можу винести в своєму подолі, коли і на голові в мене чималий кіш? Може, наш добрий і мудрий начальник хоче, щоб ми тягли ще по одному кошу під правою та під лівою рукою?

Інший робітник, що стояв поруч із височенним, крикнув:

— Я працюватиму, аж поки впаду знесилений, але за чотирнадцять днів навіть чаклуни не змогли б повиносити весь щебінь, що лежить перед гробницею Рамсеса Шостого.

Ахмед Гургар уже набрав повітря, щоб гостро на це відказати, та раптом перед ним став Картер.

— Люди! — вигукнув він так, що примусив слухати себе навіть найзбудженіших фелахів. — Я знаю, що неможливо на два тижні знести гору щебеню заввишки з найбільшу піраміду під Гізою. Але хіба ви не нащадки тих людей, що колись звели чудові споруди? Ви ж не хочете, щоб з вас глузував увесь світ, а мене щоб питали: «Чи то справді були славетні копачі з Долини царів, які за кілька років зрівняли гори з землею? Що ж з ними сталося тепер, чого вони розгубилися перед невеличким пагорбом?» Я сховаю тоді обличчя й сумно відповім: «Так, вони справді далекі нащадки найбільших будівничих світу, але вони втратили силу, бо воліють ледарювати, лежачи в холодочку».

Картер обернувся до своїх бригадирів:

— Резе Гусейн! Хаде Гасан! Абделаде Ахмед! Гасане Аваде! І ти, Резе Ахмеде Гургаре! Ви, найкращі і найгідніші нащадки володарів країни над Нілом! Скажіть мені, чи хочете ви показати світові, що можете зробити диво? Відішліть цих знесилених дядьків та дідів додому, хай повернуться сюди за чотирнадцять днів. Тоді вони побачать, на що здатні дужі чоловіки. Ходімо, друзі. Я беру лопату та буду вам за бригадира.

Нараз до Картера кинувся якийсь фелах. Благально звівши руки, він заволав:

— Прошу тебе, пане, не сором нас, ми працюватимемо і день і ніч…

Тоді другий, третій підбігли до нього, а за ними і вся юрба. Серед неї були й ті, що допіру найдужче галасували. Вони перевершували один одного, вихваляючи свою силу, свою надзвичайну витривалість, свою доброзичливість. Той височенний араб натяг на голову червоно-жовтий халат і заголосив:

— Нехай аллах покарає мене різками. Як міг я забути, що мої предки будували піраміди? Справді, я останній нащадок славетного різьбяра Абд-ель-ІПамаш Бен Абуда, що тисячоліття тому звів велику мечеть в Александрії. О, ганьба мені, ганьба! — І він став благати Гасана Авада — Любий, поговори з паном, попроси, щоб він пробачив мені, негідному. Скажи йому, що я переноситиму втричі важчий вантаж, тільки хай не відсилає мене додому, а то я втоплюся в нільському баговинні.

Картер нахилився, наче шукав щось на землі. Інакше він не зміг би приховати нестримний сміх. Тільки коли Ахмед Гургар смикнув його за рукав, він підвів голову.

— Ти найбільший промовець усіх часів, — зашепотів Ахмед. — Ти вмієш висловитися нашою мовою, як учень великого пророка. Мені здалося, я лусну зі сміху, коли ти сказав, що оця гора щебеню завбільшки з найвищу піраміду. Але скажи мені щиро: чи справді ти збирався виконати всю роботу тільки з нами, бригадирами? Серце мені тремтіло зі страху, що ти говориш серйозно.

ВТРУЧАЄТЬСЯ ФЕЛЬДФЕБЕЛЬ

Сонячне коло сховалося за скелясті гори. З ущелин на середину долини пролягли червоно-брунатні тіні. Останні відвідувачі, що оглядали гробниці фараонів, виїздили на віслюках із Долини царів. Затихли й одноманітні вигуки погоничів. Чітко карбуючи крок, до гробниць підходила зміна варти. Пролунала команда. Невеличка колона спинилася. Солдати, що мали вартувати вночі, вийшли наперед і по одному чи по двоє звертали до гробниць.

Фельдфебель, що вів колону, закурив сигарету і знічев'я роздивлявся ущелини, синьо-лілові у сутінках. Нараз він завважив щось надзвичайне: копачі сьогодні знову працювали перед входом до гробниці Рамсеса Шостого. Три дні тому, коли він приймав останню