Агата Крісті - Карибська таємниця

був якраз зручний час. Він переконався, що міс Марпл спить у своєму ліжку, а тому поблизу не було нікого, хто міг би побачити, що він робить. У такому разі вона повинна обманути його сподівання.

Сівши на ліжко, міс Марпл скинула свої гарні сандалі й замінила їх капцями на гумовій підошві. Потім похитала головою, скинула також капці, понишпорила у валізі й дістала звідти черевики, один із підборів на яких нещодавно застряг у щілині біля дверей. Він був тепер у розхитаному стані, і міс Марпл вправно розхитала його ще більше за допомогою пилочки для нігтів. Потім вийшла у двері, дотримуючись необхідних заходів остороги, лише з панчохами на ногах. З обережністю, якій позаздрив би й мисливець, що підкрадається проти вітру до табуна антилоп, міс Марпл обійшла навколо бунгало містера Рейфаєла. Вона завернула за ріг будинку, взула один із черевиків, які несла в руці, остаточно відірвала підбор від другого, обережно опустилася навколішки й причаїлася під вікном. Якби Джексон щось почув, якби він підійшов до вікна й виглянув назовні, стара дама пояснила б йому що впала біля вікна, бо в неї відламався підбор. Але Джексон, либонь, не почув нічого.

Дуже, дуже обережно міс Марпл підвела голову. Вікна в бунгало були розташовані низько. Ховаючись за листям повзучої рослини, що обплітала стіну бунгало, вона зазирнула досередини…

Джексон стояв навколішки перед валізою. Валіза була відкрита, і міс Марпл побачила, що в ній було кілька відділень, папери з яких Джексон переглядав, іноді витягуючи їх із довгих конвертів. Міс Марпл не стала затримуватися на своєму посту спостереження. Вона хотіла лише з'ясувати, що робитиме Джексон, і тепер вона це знала. Джексон стромляв носа в чужі справи. Вона не могла судити, чи він шукав щось конкретне, чи просто задовольняв свої природні інстинкти. Але тепер вона знала, що Артур Джексон і Джонас Парі були не тільки схожі зовні, а й мали однакові звички.

Тепер їй залишалося тільки відступити звідти ніким не поміченою. Вона дуже обережно опустила голову й поповзла по клумбі, аж поки її не могли побачити з вікна. Після чого повернулася у своє бунгало й заховала черевики та підбор, який відірвала від одного з них. Вона подивилася на них із любов'ю. Чудове пристосування, яким вона зможе скористатися ще колись, якщо виникне потреба. Вона знову взула сандалі й, поринувши в роздуми, повернулася на пляж.

Обравши хвилину, коли Естер Волтерс пішла скупнутися, міс Марпл сіла в крісло, де щойно сиділа Естер.

Ґреґ і Лакі сміялися й розмовляли із сеньйорою де Каспеаро, створюючи великий галас.

Міс Марпл заговорила дуже тихо, майже пошепки, не дивлячись на містера Рейфаєла:

— Ви знаєте, що Джексон стромляє носа у ваші справи?

— Це мене не дивує, — сказав містер Рейфаєл. — Ви спіймали його на гарячому?

— Я побачила крізь вікно, як він відкрив одну з ваших валіз і став переглядати ваші папери.

— Певно, роздобув до неї ключ. Винахідливий молодик. Але він буде розчарований. Ніщо з того, що він там знайде, не принесе йому найменшої користі.

— Він іде сюди, — сказала міс Марпл, подивившись у бік готелю.

— Надходить час для мого ідіотського занурення в море.

Він знову заговорив — дуже спокійно:

— А щодо вас — не будьте такою ініціативною. Я не хотів би, щоб наступний похорон був вашим. Пам'ятайте про свій вік і будьте обережною. Ви ж розумієте, тут діє хтось, хто не гребує засобами.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

НІЧНА ТРИВОГА

І

Настав вечір. На терасі увімкнули світло. Люди вечеряли, розмовляли й сміялися, хоч не так голосно й весело, як вони розмовляли й сміялися день або два тому. Як завжди, грав шумовий оркестр.

Але танці закінчилися рано. Люди позіхали й розходилися спати. Світло погасло. Навколо запанували темрява й тиша. Готель «Золота Пальма» поринув у сон…

— Евелін! Евелін! — пролунав гострий і наполегливий шепіт.

Евелін Гілінґдон стрепенулася й перевернулася в постелі.

— Евелін! Будь ласка, прокиньтеся.

Евелін Гілінґдон рвучко підвела голову й сіла в ліжку. У дверях стояв Тім Кендел. Вона втупила в нього здивований погляд.

— Евелін, будь ласка, ви можете піти зі мною? З Молі щось негаразд. Вона хвора. Я не знаю, що з нею таке. Мабуть, проковтнула щось.

Евелін міркувала швидко й рішуче.

— Гаразд, Тіме. Я прийду. Повертайтеся до неї. Приєднаюся до вас через мить.

Тім Кендел зник. Евелін вислизнула з ліжка, накинула халат і подивилася через кімнату на друге ліжко. Її чоловік, здавалося, і не прокинувся. Він лежав, відкинувши голову вбік, і спокійно дихав. Евелін на мить завагалася, потім вирішила не будити його. Вийшла у двері й швидко попрямувала до головної будівлі, проминула її й підійшла до бунгало Кенделів. Тім чекав її у дверях.

Молі лежала в ліжку. Очі в неї були заплющені, а дихання явно не було природним. Евелін нахилилася над нею, закотила їй повіку, помацала пульс, а тоді подивилася на столик біля ліжка. Там була порожня склянка, з якої зовсім недавно випили воду. Поруч стояла порожня пляшечка з-під таблеток. Евелін підняла її.

— Тут були її снодійні пігулки, — сказав Тім, — але ця пляшечка була наполовину повна ще вчора або позавчора. Певно, вона проковтнула їх багато.

— Ідіть і покличте доктора Ґрема, — сказала Евелін. — По дорозі розбудіть когось із ваших кухарів і накажіть їм зварити міцну каву. Міцну, наскільки можливо. І покваптеся.

Тім побіг виконувати доручення. За дверима він зіткнувся з Едвардом Гілінґдоном.

— Пробачте, Едварде.

— Що тут відбувається? — запитав Гілінґдон. — Що сталося?

— Це Молі. Евелін із нею. Я біжу покликати лікаря. Мабуть, мені треба було спершу побігти до нього, але я… я не був переконаний, і подумав, що Евелін знатиме, як нам бути. Молі дуже не сподобалося б, якби я привів лікаря без потреби.

Він побіг геть. Едвард Гілінґдон якусь хвилину дивився йому навздогін, а потім увійшов до спальні.

— Що відбувається? — запитав він. — Це серйозно?

— А, ось і ти, Едварде. Я не знала, будити тебе чи не будити. Ця дурна дитина чогось наковталася.

— Їй погано?

— Цього не можна сказати, не знаючи, скільки пігулок вона проковтнула. Не думаю, що їй буде дуже погано, якщо ми прийшли вчасно. Я послала по каву. Якщо ми зможемо примусити її випити бодай трохи міцної кави…

— Але навіщо вона це утнула? Ти ж не думаєш… — і він не докінчив фразу.

— Що ти хотів сказати? — запитала Евелін.

— Ти ж не думаєш, що вона зробила це через розслідування… поліцію… і таке