Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

спрацьовують, тоді цей автор не лише здобуде глибоку довіру в читачів, він дістане також спонуку спробувати своє перо в інших жанрах. Існує досить складна діалектика підсилення, згідно з якою реальний досвід читачів визначається тим, що вони прочитали, а це у свою чергу спонукає авторів підхоплювати теми, які наперед визначаються досвідом читачів. Скажімо, книжка про те, як приборкати лютого лева, може спричинити появу цілої низки книжок на такі теми, як лютість левів, походження лютості і так далі. Аналогічним чином, коли текст сконцентровується на своєму предметі більш вузько — ідеться вже не про левів, а про їхню лютість — ми можемо сподіватися, що ті способи, якими нам рекомендується упокорювати левів, реально сприятимуть посиленню їхньої лютості, {127} зроблять її по-справжньому лютою, оскільки саме про люхість ідеться в тексті й оскільки це, по суті, й усе, що ми про неї знаємо або можемо довідатися.

Не так просто знехтувати текст, який має на меті передати знання про щось реальне і який постає з обставин, подібних до щойно мною описаних. Такий текст, безперечно, відбиває певний досвід. Нерідко він опирається також на авторитет академіків, інституцій та урядів, що надає йому ще більшого престижу, аніж видимі успіхи в його практичному застосуванні. Найважливіше, що такі тексти можуть створювати не тільки знання, а й саму реальність, яку вони начебто покликані описати. З плином часу такі знання і така реальність породжують традицію або те, що Мішель Фуко називає дискурсом, традицію, чия матеріальна присутність або вага, а не ориґінальність якогось окремого автора реально відповідають за тексти, що виникають із неї. Тексти такого виду компонуються з тих наперед наявних одиниць інформації, які Флобер у своєму каталозі заніс до категорії idées recues .

Загальноприйнятих ідей (фр.).

У світлі сказаного вище погляньмо на Наполеона та де Леcсепcа. Усе, що вони знали, більше або менше, про Схід, узято з книжок, написаних у традиціях орієнталізму, книжок, які стояли на полицях бібліотеки загальноприйнятих ідей; для них Схід, як і лютий лев, що його вони вирішили приборкати, існував до певної міри тому, що тексти зробили цей Схід можливим. Такий Схід був мовчазним, покірливим, і Європа могла реалізувати на ньому свої проекти, які передбачали участь тубільних жителів, але ніколи не залучали їх до свідомої відповідальної діяльності, такий Схід був неспроможний чинити опір вигаданим для нього проектам, образам або просто описам. Раніше в цьому розділі я назвав таке відношення між західним письменством (і його наслідками) та орієнтальною мовчанкою результатом і знаком великої культурної сили Заходу, його волі до Влади над Сходом. Але існує й інша сторона цієї сили, сторона, чиє існування залежить від тиску орієнталістської традиції та її текстуального ставлення до Сходу; ця сторона живе своїм власним життям, як житимуть своїм власним життям книжки про лютих левів, аж поки леви навчаться {128} говорити від себе. Погляд, яким рідко дивляться на діяльність Наполеона та де Леcсепcа, — якщо взяти лише двох людей, які здійснювали великі проекти на Сході, — полягає в тому, що вони трудяться в неосяжній мовчанці Сходу головним чином тому, що дискурс орієнталізму в поєднанні з цілковитою безпорадністю Сходу вчинити їм будь-який опір наділив їхню діяльність значенням, зрозумілістю та реальністю. Дискурс орієнталізму і те, що зробило його можливим, — у випадку з Наполеоном це величезна перевага Заходу над Сходом у мілітарній силі — надали в їхнє розпорядження орієнталів, які могли бути описані в таких працях, як «Опис Єгипту», і Схід, який можна було розітнути навпіл, як де Леcсепc розітнув Суецький перешийок. Більше того, орієнталізм забезпечив їм успіх — успіх, звичайно, як вони його собі уявляли, що не мав нічого спільного з реальними інтересами жителів Сходу. Іншими словами, їхній успіх означав посилення можливостей для нормального людського спілкування між жителями Заходу і Сходу на зразок того, яке відбувається в суді присяжних між журі та обвинувачуваним.

Після того як ми призвичаїмося до думки, що орієнталізм — це різновид західної проекції на Схід та західної волі владарювати над ним, уже мало що зможе нас здивувати. Бо не випадає сумніватися в тому, що такі історики, як Мішле, Ранке, Токвіль та Буркгардт організують свої тексти у формі «оповідей специфічного виду» 87, те саме можна сказати й про орієнталістів, які вимислювали історію Сходу, його характер та покликання впродовж сотень років. На протязі дев’ятнадцятого та двадцятого сторіч орієнталісти набули більшої ваги, бо на той час обрії уявної та реальної географії звузилися, оскільки тепер східноєвропейські зв’язки визначалися невтримною європейською експансією в пошуках нових ринків, ресурсів та колоній, а головне, тому, що орієнталізм уже завершив свою метаморфозу, перетворившись із вченого дискурсу на імперську інституцію. Ознаки цієї метаморфози уже явно проступають у тому, що я розповів про Наполеона, де Леcсепcа, Бальфура та Кромера. Їхні орієнтальні проекти лише на найнижчому рудиментарному рівні можна витлумачити як зусилля людей, обдарованих генієм і передбаченням, героїв у розумінні Карлейля. Насправді ж Наполеон, де Леcсепc, Кромер і Бальфур {129} видаються набагато пересічнішими, набагато менш незвичайними, якщо ми пригадаємо схематизовані уявлення д’Ербело та Данте й поєднаємо їх як із модернізованим ефективним знаряддям (на зразок європейської імперії дев’ятнадцятого сторіччя) та позитивним спрямуванням вищеозначених зусиль: оскільки в онтологічному плані ми неспроможні стерти Схід із географічної карти світу (як це розумів д’Ербело та, певно, й Данте), ми повинні знайти засіб полонити його, працювати з ним, описати його, поліпшити, радикально змінити.

Я намагаюся тут звернути вашу увагу на те, що перехід від простого текстуального розуміння, формулювання або дефініції Сходу до застосування всього цього на практиці на Сході відбувся й що орієнталізм зіграв неабияку роль у цьому, якщо мені дозволено буде вжити це слово в його буквальному значенні, абсурдному переході. В тому плані, в якому це стосувалося його діяльності (а я вважаю, що уявити собі строго наукову діяльність як щось незацікавлене й абстрактне важко: проте інтелектуально ми можемо собі це дозволити), орієнталізм зробив дуже багато. На вершині свого злету в дев’ятнадцятому сторіччі він щедро продукував учених; він збільшив кількість мов, яких навчали на Заході, та кількість рукописів, які видавалися, перекладалися й коментувалися; в багатьох випадках він постачав Схід доброзичливими європейськими дослідниками, щиро зацікавленими в таких речах, як санскритська граматика, фінікійська нумізматика та арабська поезія. А проте — і тут нам треба висловитися абсолютно ясно — орієнталізм розтоптав Схід. Як система думки про Схід він завжди підіймався від