Пітер Хьог - Тиша

й логотипом «Berlin, Europaisches Mediterranisches Seismographisches Zentrum»[44]. Шкода, що він не надто сильний у німецькій, тільки тексти кантат Баха може читати — та й то заледве. Але адресу зрозуміти було не важко: вона складалася з імені й прізвища Стіне та зазначення двох місць. Одне було готель «Скандинавія» з номером кімнати. Друге — «Пілон 5, Копенгагенська гавань».

Він згорнув аркушик і сховав його. Прислухався до звуків будинку під ним. До звуків родинного життя.

Тоді він востаннє спробував створити справжній дім. Це було посеред шляху, приблизно за півтора місяця до зникнення Стіне. Якось зимового вечора. Вона готувала йому їжу. Він сидів, прислухаючись. Це було все одно що прислухатися до пауз в моцартівському адажіо сі-мінор. Мирно, споглядально. Цілком задоволено.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — мовив він. — Мить тому воно знайшло звукову форму. Звідкись із глибини. Я побачив, що ти могла б залишити свою роботу.

Вона завмерла.

— Тут не зовсім звичайна ситуація, — провадив він далі. — Справа не у звичайному бажанні чоловіка контролювати жіноче. Навіть найвідоміші — Грок, Бетховен, Шуберт — усі вони потребували жінок, які могли повністю розкрити свій талант піклування. А Бах? Дві жінки. І Ісус: Діва Марія і Марія Магдалина. Якщо у чоловіка є творча або духовна місія, йому потрібна цілковита відданість жінки.

Це була велика ставка. Але якщо хочеш зірвати чималий куш, варто ризикнути.

Вона дивилась на нього не відриваючись.

— Ти справді так думаєш, — промовила вона. — Дев’яносто відсотків тебе так думає.

Вона відклала ніж. Вимкнула конфорку.

— У мене виникло інтуїтивне відчуття, — сказала вона, — що сьогодні увечері ти жертимеш лайно.

Він підвівся. Схопив її за зап’ястя, стиснув його. Її звучання і її погляд змінилися. Він відпустив її. Вона розвернулась — і вийшла з кімнати.

Якась його частина тоді зрозуміла, що це початок кінця.

Пульс його вже майже вирівнявся. Він почув голоси за будинком, у дворі, це були діти.

Немає звуку складнішого і незбагненнішого, ніж людський голос, звуку, що більшою мірою передає індивідуальні особливості. Голосові зв’язки, як правило, розслаблені в межах повного регістру. Але якщо гучність збільшується, то посилюється подовжній натяг і активність зв’язок, через що виникає збій регістру, саме так виходить тірольський йодль, саме так джентльмени, що торгують фруктами, пропонують перехожим банани, саме так клоуни встановлюють контакт із глядачами в найостанніших рядах, саме так сміялася Клара-Марія.

Це був його останній виступ, наступного дня він збирався повертатися до Іспанії, повертатися до виконання першої частини свого контракту із Синьою Пані. Наприкінці свого номера він почув її сміх: вільний, нестримний, іскристий і з характерною при збої регістру хрипкою грубістю.

У вбиральні він зняв грим, часу на перевдягання не було; коли закінчився останній номер, він пройшов уздовж краю манежу в халаті, глядачі виходили, вона ж лишилася на своєму місці, сама, він сів поруч із нею.

— Мені так подобається, — сказала вона, — дивитися, як ти виступаєш.

Йому хотілося, щоб вона говорила далі. Як пояснити солодкавість дива голосу — все одно що ідеально чистий звук колоратурного сопрано: він міг би сидіти і слухати годинами, все життя, хоч би просто тембр.

Вона подивилася на порожній манеж.

— Чому ти почав займатися музикою? — спитала вона.

Він прислухався до спогадів свого дитинства й почув хор пілігримів із «Танґейзера».

— Я опинився в Королівському театрі, — сказав він, — мені було шість років, театр іноді запрошує дітей циркових артистів, у мене була роль дитини-акробата, у нас були репетиції у другій половині дня, мені не хотілося додому, я вмовив маму не йти, бо мені хотілося послухати оперу. Того вечора виконували оперу, яка називається «Танґейзер». Герой її — матусин синок, але все-таки я візьму якось тебе із собою послухати її. Нас було кілька чоловік — діти з цирку і з балету. Ми вилізли по залізних ґратах нагору до портальної вежі й підповзли аж до краю сцени. Звідти нам було видно диригента. Помахом руки він викликав співаків. Їх було сто. Сотня співаків! Хор пілігримів. Звук посилювався. Здавалося, що він виростає із землі. А коли вони вийшли на край сцени, настало крещендо. На повну силу. Я мало не впав на сцену. Я відчув блаженство. Цілковите блаженство. І справа була не тільки в хорі, справа була і в тому, як звучала публіка. Я чув, як у них волосся на голові ставало дибки.

І ось тієї самої миті я відчув, що прийняв усередині себе рішення. Навіть не рішення. Просто я зрозумів, що хочу навчитися цього. Щоб був такий величезний звук. Так багато сліз. Розумієш?

Вона кивнула.

— Коли ми їхали додому автобусом, я розповів про це матері. Вона спитала, чи хочу я співати. Я сказав, що хочу грати на скрипці. За тиждень вона принесла мені скрипку. У нас не було грошей. А проте вона принесла мені скрипку.

Він відчув, як вона прислухається до порожнього манежу. Він прислухався до неї.

— Усі великі клоуни виступали тут, — сказав він, — ми досі їх чуємо. Всі ті, у кого я вчився, ті, кого я бачив у дитинстві. Грок, Авґуст Міе, Енріко й Ернест Каролі[45], Бустер Ларсен, Рівель — їх уже немає серед живих.

Вона чекала. Він кивнув у бік бухти для дроту.

— Мама впала звідти, — сказав він. — Її звучання теж як і раніше там. І звучання тих великих, у кого вона вчилася. Вона ходила по канату. Танцювала на канаті. Вона вчилася у Рейно. У Кона Коллеано. Лінон[46]. У найвизначніших.

Він спробував посміхнутися. Дівчинка не відповіла на його посмішку.

— Ось ще чому, — зауважила вона, — у тебе так мало друзів.

Він не йняв віри своїм вухам.

— У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.

— Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.

Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.

Вона взяла його за руку.

— Це правда? — спитала вона. — Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?

Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.

— На все, крім увертюри, — сказав він. — Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.

На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував