Пітер Хьог - Тиша

спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.

Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.

— Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, — спитала вона, — коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?

Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.

Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, — це, зрозуміло., стосувалося і його самого.

Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло — немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.

— Неодмінно прийду, — відповів він.

Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.

— Ти хто? — спитала дівчинка.

— Я скажу вам пошепки, — відповів Каспер, — але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я — Санта-Клаус.

Діти затрясли головами:

— Ти не схожий на Санта-Клауса.

— Коли настає весна, — пояснив Каспер, — Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.

— А подарунки?

Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.

— Я не можу це взяти, — сказав хлопчик. — Мама не дозволяє.

Каспер підвівся.

— Від Санта-Клауса, — мовив він, — ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.

— А як щодо тата?

Каспер почав спуск до поверхні землі.

— Його Санта-Клаус теж укусить.

— А у мене ще є собака, — з надією сказала дівчинка.

— Шкода, — сказав Каспер. — Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.

— Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, — зауважила дівчинка.

Каспер повернувся до неї.

— Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, — сказав він, — потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.

Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.

— Санта-Клаус?

— Що?

— Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.

Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.

3

У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.

У темряві поплив зелений вогник, зелений колір — це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.

— Тебе оголошено в розшук, — повідомив Франц Фібер. — На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч — включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео — і тебе ніхто не знайде.

Безвихідь забарвлена ре-мінором. Це — відкриття Моцарта. Він же детально про це розповів. У «Дон Жуані». У зв’язку з Камінним гостем. До Моцарта завжди був який-небудь вихід. Завжди можна було попросити Бога про допомогу. З Моцарта починається сумнів у Божественному.

Каспер сів у машину.

— Поїхали на Тіппен, — сказав він. — Через центр. Змінимо там машину.

Фібер похитав головою:

— Мене просили відвезти тебе.

Каспер склав руки. Він молився. Про прощення за те, що він змушений буде зробити. Якщо машина через десять секунд не заведеться.

К’єркеґор якось зауважив, що є щось сумнівне у благанні про прощення. Неначе ти насправді не віриш, що Бог уже й так пробачив. Але що вдієш?

Мотор запрацював, і «ягуар» рушив з місця.

— Я відчуваю своїх пасажирів, — сказав Франц Фібер. — Крізь сидіння. Ти хотів стукнути мене по кумполу. Якби я не погодився. «Ягуар» їхав по Студієстреде. У бічних вулицях, які прилягали до блокованого району, стояли автобуси загонів цивільної оборони з темними вікнами й вимкненими фарами.

— Їх двоє, — сказав Франц Фібер.

— Кого?

— Двоє дітей. Зниклих.

Якщо прислухатися до справді великих потрясінь у житті людей, можна почути, яких колосальних зусиль потрібно докладати, щоб зберігати цілісність світу. Досить тільки втратити над собою контроль, давши волю раптовій невимовній радості або раптовому горю, як дійсність починає розпадатися на частини.

— Коли вони пропали?

— Одночасно, вони пропали одночасно.

— Чому про це нічого не було в новинах?

— Це рішення поліції. Напевно, для користі слідства.

Каспер прислухався до того місця в серці і свідомості, звідки виходить молитва. Дійсність поволі відновлювалася.

— Розкажи про місто, — попросив Франц. — Яке його справжнє звучання?

Каспер почув свій голос, слова, покликані заспокоїти молодика, що сидів перед ним, а може, заспокоїти і його самого.

— Воно звучить так, що чути, як люди поводяться зі своїми дітьми.

Можливо, так воно й було. А може, це була лише частина правди.

Всюди роз’їжджали поліцейські на мотоциклах, немов під час державного візиту. На кожному другому розі стояв броньований поліцейський автомобіль. Для запобігання мародерству в квартирах і магазинах.

— У північних передмістях чується прагнення до дисципліни без жодного співчуття. Зніженість замість любові.

Ближче до центру — неповноцінність і розгубленість. Гучність збільшується із збільшенням густоти населення. Від кінотеатру «Парк Біо» і далі углиб Копенгаген звучить як ацетиленовий пальник.

Жовті очі дивилися на нього із дзеркала заднього виду.

Обличчя Каспера було кам’яним. В узагальненнях є щось нелюдське. Але без них великим клоунам важко чи, може, навіть неможливо вивільнити енергію. Спаситель теж писав широкими мазками, не шкодуючи дьогтю на палітрі.

— Я заробляю двісті п’ятдесят тисяч за місяць. На цьому місті. Це гріх?

— Це до чи після податків?

— Після.