Пітер Хьог - Тиша

— Я хочу, щоб мене відвели на кухню, — кричав він, — до раковини. Я митиму посуд, поки все не відпрацюю.

Лайсемеєр накинув на його плечі пальто.

— У нас посудомийні машини, — зауважив він.

Каспера повели до виходу. Дорогою він помітив пуховик Стіне в гардеробі. Офіціанти утворили навколо нього півколо. Лайсемеєрові губи наблизились до його вуха.

— Півхвилини, — прошепотів він. — Я затримаю їх на півхвилини. Тікай.

Каспера повели повз гардероб. Темноволоса жінка і чоловік, що супроводжував її, намагалися пробитися до нього посеред падаючих стільців і відвідувачів, що бігли, охоплені панікою. Він засунув руку в кишеню Стіне — дивлячись кудись убік. Ще десять секунд — і він буде готовий.

— Ви всі будете свідками! — кричав він. — Моєї генеральної сповіді. Ця жінка. Чиє життя я колись спустошив. Я змусив її до цієї зустрічі з таємним наміром.

Лайсемеєр закрив йому рота рукою. Його долоня пахла часником і шавлією.

— Я з тебе бульйон зварю, — прошипів шеф-кухар.

Двері відчинилися. Підметки Касперових черевиків одірвалися від землі.

Офіціанти добряче постаралися. Людина, не звикла до падінь, напевно щось би зламала. Каспер зустрівся з хідником уперед сторчака. Перехожі шарахнулись убік.

Три команди по двоє людей рухалися в напрямку до нього. Проскочити між ними було неможливо.

Він скинув із себе піджак і сорочку, натовп відсахнувся від нього, відтіснивши поліцейських у штатському назад. Голий до пояса, розкинувши руки, він біг боком уздовж розбитого вікна ресторану. Зсередини на нього дивилися сотні людей.

— Молитовна процесія! — гукав він. — Двісті разів навколо ресторану! Я благаю Бога про двостороннє запалення легень!

Він опинився перед оркестром. До нього наблизився патрульний поліцейський у формі — але якось невпевнено. Каспер вихопив з кишені кілька купюр, кинув їх музикантам, це були тисячокронові купюри, вони, кружляючи, опустилися на землю, немов голуби кольору червоного дерева. Поліцейський остовпів, побачивши гроші.

Край хідника, перед Ховедвагтсґаде, спинилося таксі. Двері ресторану відчинилися. Стіне вийшла з ресторану й сіла в таксі. Він устиг добігти до машини, щойно вона хряснула дверцятами. Не треба було бігти туди — у бік поліцейських. Але він не міг опанувати себе.

Він затарабанив по склу. Скло опустилося.

— Ми одружимося, — продовжував він. — Це я освідчуюсь. Я змінив точку зору. Мені страшенно потрібна сім’я. Насправді, я дуже хочу мати сім’ю.

Удар поцілив йому під вилицю. Він був несподіваний, Каспер навіть не побачив, як вона підняла руку. Добре, що у неї в руці не було пляшки шампанського.

— Отямся! — сказала вона.

Він дістав поштову квитанцію і простягнув їй.

— Що там було? — спитав він.

Таксі від’їхало від хідника, набрало швидкість і зникло.

Він випростався. Люди навколо нього все ще були як паралізовані. Через поштовхи. Через те, свідками чого вони стали. Він попрямував до оркестру.

На хіднику стояла жінка. Витіснена сюди напираючим натовпом. У руках у неї був велосипед. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

Вона дивилась на його оголений торс. Так, як дивляться на привида.

Її поява тут була якимсь дивовижним збігом. З тих, про які Юнґ говорить, що вони трапляються тільки з тими, хто зробив семимильний крок у напрямку до незвіданого в процесі власної індивідуації.

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

— Асто, — поцікавився він. — Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.

Він ступив до оркестру. Нахилився. Підняв купюри. Відлічив половину. Там усе ще залишалося по тисячі на кожного музиканта.

— Коли займаєшся благодійністю, — зауважив він, — важливо не перетягнути струну.

Цієї миті колективний параліч минув. У напрямку до нього кинулися люди.

Якби цей забіг проходив на дистанції півтори тисячі метрів на освітленій доріжці зі штучним покриттям, його 6 зловили. Але це була спринтерська дистанція в темному лабіринті.

Він кинувся в перші відчинені ворота, два кухарі якраз намагалися вивантажувати щось із двох Лайсемеєрових катафалків, надвірні сходи вели вгору на два поверхи і на дах низенької будови у дворі, потім чотириста метрів уздовж живоплоту по парканах і контейнерах для сміття, що розділяли дворики позаду житлових будинків на Ню Естерґаде і Ню Адельґаде. Він перетнув Ню Естерґаде й Кепмаґерґаде, і, тільки коли він вискочив на відкриту місцину, де на людину, що біжить, усі одразу звернули б увагу, він пішов повільною ходою.

2

На перший погляд місто виглядало як завжди, хіба що біля готелів у два ряди стояли фургони телекомпаній. Але звукова картина змінилася. Спочатку він вирішив, що це через оточення. Дорогою до ресторану він звернув увагу на те, що центр міста вже був закритий для в’їзду, пропускали тільки таксі та автобуси, напевно, чекали нових поштовхів.

Він завжди любив ті деякі міста, на вулицях яких немає машин, насамперед Венецію. Через чудову чутність — кроки людей і голоси далеко лунають у міському просторі. Так само було зараз. Він перетнув площу Ґробредреторв — і п’ять сотень голубів знялися в повітря, від ударів їхніх крил затремтіла вся площа. Потім Ратушну площу — на ній теж не було жодної машини. Він ніколи не чув район Вестербро таким — тихим і врочистим.

Потім він відчув, як навколо нього збирається тиша, всі звуки сконденсувалися, він почув тему флейти, це зазвучав «Actus Tragicus» — єдиний реквієм Баха. Можливо, це всього лише фантазія, а може, Баху вдалося вловити щось із звукового оформлення, яке супроводжує всі апокаліпсиси. Адже йому тоді було всього лише двадцять два роки.

Шум машин оточив його на Вестерброґаде. Він звернув у провулок, що вів туди, де колись був полігон. Йому конче треба було перепочити — середні дистанції найгірші: після чотирьохсот метрів анаеробні резерви спринтера спустошені, а до фінішу ще далеко; серце його працювало надто швидко, щоб молитва могла встигати за ним.

Якась жінка зайшла у двері під’їзду, він устиг підбігти до дверей до того, як вони зачинилися.

Він постояв, чекаючи, поки стихнуть кроки жінки й зачиняться двері квартири. Потім піднявся нагору — ліфта в будинку не було, — проминув шостий поверх і сів на східці перед горищем, на якому сушилась білизна. Запалив світло й дістав згорнутий аркуш паперу, який він витягнув з кишені Стіне.

Це був факс із якимсь готичним підписом, що його годі було прочитати,