Ю. Несбе - Пентаграма

що перші відгуки на прохання поліції найрезультативніші: у людей пам’ять коротка.

– А що кажуть наші патологоанатоми? – запитав Мьоллер. – Знайшли що-небудь, що допоможе визначити особу злочинця?

– На жаль, – сказав Волер. – Ні сперми, ні крові, ні волосся, ні шкіри – нічого. Із фізичних слідів тільки кульові отвори.

– Цікаво, – мовив повагом Еуне. І на сумне питання Мьоллера, що ж тут цікавого, пояснив: – Отже, для статевих потреб він жертв не використовував – це нетипово для серійного вбивці.

– А може, його манія не пов’язана із сексуальними мотивами?

Еуне похитав головою:

– Сексуальні мотиви присутні завжди. Завжди.

– А може, він як Пітер Селлерс у фільмі «Ефект присутності»?[14] – подав голос Харрі. «I like to watch».[15]

Інші подивилися на нього з нерозумінням.

– Може, йому для статевого задоволення зовсім не обов’язково їх займати. – Харрі старався не дивитись на Волера. – Йому досить самого вбивства і вигляду трупа.

– Це вірогідно, – схвалив Еуне. – Зазвичай убивці хочеться добитися сім’явипорскування, але він може при цьому не залишати сім’я на місці злочину. Чи якщо у нього вистачить самовладання – дочекатися, поки він буде в безпеці.

На кілька секунд усі принишкли. Харрі знав, що інші думають про те саме, що й він: що ж убивця зробив зі зниклою Лісбет Барлі.

– А знайдена зброя?

– Перевірено, – відгукнулася Беата. – Проведені експерименти показують дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих відсотка вірогідності, що саме зі знайдених пістолетів і було здійснено вбивства.

– Добре, – сказав Мьоллер. – А є ідеї, звідки вони взялися?

Беата похитала головою:

– Серійні номери сточено, сліди на їхньому місці такі ж, як на більшості конфіскованої нами зброї.

– Та-а-ак… – замислився Мьоллер. – Знову ця могутня і таємнича «ліга контрабандистів».

– Над цією бідою Інтерпол б’ється вже п’ятий рік, і все марно, – зауважив Том Волер.

Харрі гойднувся на стільці, подивився на Волера й уперше (на власний подив) відчув, що навіть захоплюється ним, як можна захоплюватися хижаком, що ідеально пристосований для виживання.

Мьоллер зітхнув:

– Отже, ми програємо три нуль, і супротивник не думає поступатись ініціативою. Себто ні у кого дійсно немає вартих уваги ідей?

– Не знаю, чи тягне це на ідею…

– Викладай, Харрі…

– Тут щось подібне до інтуїції… Стосовно місць злочинів… Щось їх об’єднує, але я ще не зрозумів, що. Перше вбивство сталось у мансарді будинку по Уллеволсвейєн. Друге – приблизно за кілометр на північний схід, на Саннергате. А третє – приблизно на тій самій відстані, але вже на схід, в офісній будівлі на площі Карла Бернера. Він переміщається, й у мене таке відчуття, що в нього існує чітка схема.

– Чому ти так думаєш? – запитала Беата.

– Своя територія, – відповів Харрі. – Психолог пояснить.

Мьоллер обернувся до Еуне, який якраз зробив ковток із чашки:

– Що скажете, Еуне?

– Ну-у… – скривився той. – На «Цейлон Кенілворт» не тягне.

– Я не про чай.

– Мьоллер, це називається гумором, – зітхнув Еуне. – Я розумію, до чого ти хилиш, Харрі. У серійних убивць є суворі переваги стосовно географії злочинів. Грубо кажучи, можна вирізнити три типи. – Він почав загинати пальці.  – Вбивця стаціонарний, який заманює або затягує жертв до себе додому і вбиває там. Вбивця територіальний, що орудує в певному районі, як Джек Тельбушник, який убивав тільки в кварталах, де процвітала проституція, – хоча тут його територією може бути все місто. І вбивця-гастролер, на совісті якого буває найбільше життів. Так, американці Оттіс Тул і Генрі Лі Лукас роз’їжджали із штату в штат і разом убили понад триста осіб.

– Зрозуміло, – сказав Мьоллер і поглянув на Холе. – Ну і що там у тебе щодо чіткої схеми, Харрі?

Той знизав плечима:

– Я ж говорю, шеф: просто інтуїція.

– Я знаю, що об’єднує місця злочину, – прийшла на допомогу Харрі Беата.

Усі, як по команді, подивилися на неї. Вона густо почервоніла, неначе пошкодувавши про сказане, але хоробро вела далі:

– Він шукає місця, де жертви почуваються в безпеці. У власній квартирі. На своїй вулиці вдень. У жіночому туалеті на власному робочому місці.

– Відмінно, Беато, – похвалив Харрі й отримав у відповідь швидкий вдячний погляд.

– Хороше спостереження, панночко, – погодився Еуне. – І вже якщо ми заговорили про схеми пересування, можу додати ще дещо. Убивці-соціопати часто настільки самовпевнені, що їхні схеми легко проглядаються. Особлива риса таких убивць у тому, що вони ретельно стежать за ходом слідства і рідко упускають можливість опинитися поряд зі слідчими. Розслідування для них – гра в кішки-мишки з поліцією, і багатьом серійним убивцям подобається бачити замішання поліцейських.

– Отже, десь поруч зараз сидить цей тип, дивиться в щілинку й радіє… – Мьоллер потер долоні. – Ну, якщо на сьогодні все…

– У мене є невеликий коментар, – сказав Харрі. – Про діамантові зірки, які вбивця залишає жертвам…

– Викладай.

– У них по п’ять променів. Майже пентаграма.

– Чому майже? Наскільки я знаю, це пентаграма і є.

– Пентаграму можна намалювати без відриву руки п’ятьма взаємнопересічними лініями.

– Ага! – устряв Еуне. – У цій фігурі прихований золотий перетин. Дуже цікаво. До речі, ви чули теорію, що, коли в епоху вікінгів кельти збиралися хрестити Норвегію, вони накреслили над півднем країни священну пентаграму, щоб потім розміщувати по ній міста і церкви?

– А при чому тут діаманти? – запитала Беата.

– Справа не в самих діамантах, а в їхній формі. У пентаграмі. Я пам’ятаю, що бачив її на одному з місць злочину, ніяк не згадаю, де. Може, звучить і безглуздо, але я вважаю, що це важливо.

– Тобто, – підпер Мьоллер підборіддя кулаком, – ти пам’ятаєш щось, чого не пам’ятаєш, але вважаєш, що це важливо.

Харрі потер обличчя долонями:

– Коли оглядаєш місце злочину, мозок працює так інтенсивно, що вбирає в себе найдрібніші деталі, навіть ті, які можуть і не знадобитися. Вони лежать мертвим вантажем, поки не з’явиться яка-небудь нова деталь, яка нагадає про те, що ти знав, але забув. У результаті заплутуєшся, де що вперше помітив, але нутром відчуваєш, що це важливо. На що це схоже?

– На психоз, – позіхнув Еуне.

Всі обернулися до нього.

– Ви можете хоч би удавати, що смієтеся, коли я жартую? – запитав психолог. – Харрі, це схоже на роботу нормального, напружено працюючого мозку – в цьому немає нічого страшного.

– Я думаю, чотири мізки тут уже напрацювалися. – Мьоллер підвівся, й тут же задзеленчав телефон. – Слухаю, Мьоллер… Секунду.

Він передав слухавку Тому Волеру.

– Слухаю.

Стільці вже заскрипіли, але Волер зробив знак рукою, просячи всіх затриматися.

– Чудово, – сказав він і поклав слухавку.

Усі дивилися на нього з нетерпінням.

– З’явився свідок. Вона бачила, як того вечора, коли вбили Каміллу