Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

схильний приписувати самій хворобі. Коли вони зникають, він дивується, що одужує не так швидко, як сподівався. Так було з моєю гризотою — «ускладненням», викликаним листами Еме про душову і про пралю. Але якби мене тоді відвідав цілитель душі, він констатував би, що сама моя душа почувається незле. Безперечно, в мені, як у людині чи в одній з тих амфібій, занурених воднораз і в минувшину, і в сьогодення, завжди існувала суперечність між живим спогадом про Альбертину і усвідомленням, що вона мертва. Проте ця суперечність була ніби навиворіт тому, чим була раніше. Думка про Альбертину померла, думка, що попервах з таким шалом стикалася з моїм уявленням, що вона жива, аж я мусив тікати від неї, як тікають діти перед котючою хвилею, ця думка про її смерть, ненастанно бухаючи в мене, зрештою відвоювала те саме місце, де ще недавно домувала думка про її життя. Хоч я не здавав собі з цього справи, нині думка про смерть, а не спогад про її життя, заповнювала переважну частину моїх підсвідомих роздумів так, що як я їх уривав, аби подумати про себе; мене дивувало, як у перші дні, не те, що Альбертина, така жива для мене, могла зійти з цього світу, а те, що, закінчивши свою земну путь, мертва, зосталася такою живою в мені. Збудований з тісно підігнаних між собою спогадів чорний тунель, у якому моя думка надто довго перебувала в задумі щоб помічати його, раптом уривався сонячною прогалиною серед усміхненого і блакитного всесвіту, де Альбертина була вже тільки спомином, байдужим і урочим. Чи саме ця і є справжньою, питав я себе, а чи та, яку я так довго бачив у тунельній пітьмі і вважав її за єдину реальність? Персонаж, яким я був ще недавно і який жив лише очікуванням хвилини, коли Альбертина прийде віддати йому на добраніч і поцілувати його, буцімто розмножився і став тільки незначним, напівобідраним моїм я, і ніби розквітла квітка, я відчував, як мене омолоджує свіжість облетілих пелюсток. Зрештою, ці короткі прозріння допомогли ще більше усвідомити мені моє кохання до Альбертини, бо всі довготривалі ідеї потребують для свого утвердження опозиції. Наприклад, ті, хто пережив війну 1870 року, розповідають, що думка про війну здалася їм урешті природною, і не тим, що вони мало думали про війну, а тим, що думали про неї безперервно. І щоб зрозуміти, яка це дивна і значна подія — війна, вони мусили відриватися від свого постійного наслання, мали забути на хвилю, що війна триває, опинитися в становищі, в* якому вони жили до її початку, аж врешті на раптовій прогалині тепер уже виразно поставала потворна реальність, яку вони віддавна перестали помічати, бо нічого, опріч неї, не бачили.

Якби різні спогади про Альбертину відступали не окремими загонами, а всі разом, водночас, єдиним фронтом, по всіх окопах моєї пам’яти, а думки про зради зникали разом зі спогадами про її милощі, — забуття принесло б мені полегшу.

Але все відбувалося інакше. Ніби під час прибою, що час від часу накочується на узбережжя, мене опосідала та чи інша підозра, коли її ніжний образ був уже задалеко, аби зцілити мене своїм бальзамом. Від зрад я чимало настраждався, бо якщо вони сталися давно, для мене вони не були давніми; а проте я менше страждав, коли вони старішали, тобто коли я не так яскраво їх собі уявляв, бо віддалення чогось пропорційне візуальній силі пам’яти, яка дивиться з реальної відстані минулих днів; у той самий спосіб сон останньої ночі у своїй туманності й нечіткості може нам здатися давнішим, ніж подія, що трапилася хтозна коли. Хоча думка про Альбертинину смерть ще робила в мені поступ, відчуття, що вона живе, повертаючись припливом, якщо не втишувало цього процесу, то в кожному разі його затримувало і «робило постійним. І тепер я здавав собі справу, що в той період (звичайно, я не враховував годин, які вона провела ув’язнена в моїм домі і які, дозволяючи мені терпіти її вибрики, тоді майже байдужі для мене, бо я знав, що вона їх тоді не допускалася, стали одним великим доказом її невинности) я катувався, виношуючи думку, теж нову для мене, думку про її смерть (досі я щоразу опирався на уявлення Альбертини живою), ця думка, хоч і нестерпна для мене, поступово опанувала мою свідомість, витісняючи з неї образ Альбертини невинної, — то була думка про Альбертинину вину. Коли я думав, що сумніваюся в ній, насправді я їй вірив; так само я прийняв тепер за основу певність, — часто спростовувану, як і те, чого я раніше був певен, — у її провинності, хоча мені все ще здавалося, що я в ній не переконаний. Мені довелося чимало натерпітися тоді, але я розумів, що інакше й бути не могло. Зцілитися від муки можна лише під умовою, що ти знаєш по чому ківш лиха. Оберігаючи Альбертину від усіляких контактів, переконуючи себе, що вона невинна, а потім опираючись на думку, що вона жива, я лише відволікав годину уздоровлення, оскільки дляв час, відміряний для конечного попереднього страждання. При цьому я знав, що коли набуде сили звичка, вона потрактує ці думки про Альбертинину провинність згідно з тими законами, які я вже перевірив протягом мого життя. Подібно до того як ім’я Ґермантів утратило своє значення і чар шляху, облямованого водяними лілеями, а також вітража з Жільбером Лихим, як Альбертинина присутність не була вже блакитною хвилястістю морської гладіні, як імена Сванна, ліфтера, принцеси Ґермантської і багато інших перестали значити для мене те, що раніше (цей чар і це значення залишило в мені одне просте слово, досить вимовне для них, аби воно могло жити саме), і як той, хто вводить у курс справ служника і за кілька тижнів, домігшись свого, може йти собі, так болісна думка про Альбертинину провинність була витіснена з мене звичкою. Зрештою, два спільники звички допомагають їй, тиснучи з двох флангів водночас. Стаючи правдоподібнішою, звичнішою, думка про вину моєї приятельки буде й не такою болісною. З другого боку, стаючи не такою болісною, вона буде й не такою відпорною на заперечення, побудовані на певності цієї провини і підказані моєму розумові єдино страхом перед надмірним стражданням; вони відпадуть один по одному, і я, побиваючи одне міркування другим, дуже швидко перейду від певнйсти в Аль-бертининій невинності до певности в її провинності. Я мусив жити з думкою про її смерть,