Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає

і відпливах її суперечливих зізнань я відчував певний поступ, який був моєю заслугою. Я не міг би навіть поклястися, що на початку вона не зробила мені якихось зізнань (правда, може, мимовільних, у словах, до яких не дуже дослухаєшся) — я просто не пригадую. Поза тим вона мала дивну манеру висловлюватися, вкладаючи в одне й те саме слово різний зміст. А потім відчуваючи, як я ревную, вона з жахом відмагалася від усього, в чому спершу так легко зізнавалася. А зрештою, Альбертині не треба було про це казати. Аби переконати її, що я вірю в її невинність, досить було її поцілувати; тепер же це було неможливо, коли упала стіна між нами, недотикальна, але відпорна, яка постає між розсвареними коханцями і не пропускає поцілунків. Так, вона могла б уже нічого мені не говорити. Хай би вона чинила, як заманеться, сердешна дівчинка, адже понад те, що нас ділило, інші почуття поєднувало нас. Якщо все було саме так і моя приятелька крилася від мене зі своїми уподобаннями, то лише щоб не засмучувати мене. Моя душа сповнилася б ніжністю, якби я почув це з уст тієї Альбертини. Зрештою, чи знав я іншу Альбертину? Бути добрим до іншої людини і кохати її — це те, на чому так легко спіткнутися. Ми любимо усміх, погляд, плечі. Цього досить, і потім, у довгі години надії чи розпуки ми творимо цілу особу, творимо її характер. А коли згодом спілкуємося з нашою коханою, ми вже нездатні, навіть перед лицем найжахливішої дійсности, позбавити її цього характеру, цієї натури люблячої нас жінки, як не можемо на старість позбавити її цього погляду, цих плечей, того, що, як ми знаємо, мала вона замолоду. Я знов викликав у пам’яті гожий погляд тієї Альбертини, добрий і спочутливий, її повні щічки, її шию з ядренистою шкірою. Я бачив образ мертвої, та як ця мертва жила, я міг легко зробити те, що напевно зробив би, якби вона, жива, була зі мною (і що я зробив би, якби ми мали спіткатися в тогосвітті) — я пробачив їй.

Хвилі, які я пережив з тією Альбертиною, були для мене такі дорогі, що я боявся втратити бодай одну. Так як іноді рятують окрушини процвиндреного маєтку, я теж знаходив дрібнички, які здавалися мені втраченими назавше: якось зав’язуючи шалик ззаду, а не спереду, я згадав прогулянку, якої ніколи не згадував; Альбертина, поцілувавши мене, зав’язала мені шалик ззаду, щоб захистити моє горло від холоду. Ця звичайна прогулянка, оживлена у моїй пам’яті завдяки такому простому жестові, справила мені ту саму втіху, яку справляють повернуті нам старою служницею предмети домашнього вжитку, що належали близькій нам особі і для нас такі дорогі; моя туга здобула тепер нову поживу, і то тим більшу, що я про цей шалик і думати забув.

Тепер Альбертина, відпущена знову, полинула у свій політ; її супроводжували чоловіки, жінки. Вона жила в мені. Я усвідомлював, що це тривале кохання до Альбертини було на-чеітінню почуття, яке я до неї живив, що воно відтворювало окремі його частини й підлягало тим самим законам, що й реальне почуття, яке було посмертним відбиттям. Я відчував, що якби я чимось перебивав свої думки про Альбертину, і перебивок цих було немало, я б її розкохав; моя приятелька мені збайдужіла б, як збайдужіла бабуся. Надто довгий проміжок часу без думок про неї порушив би тяглість спогаду — цю основу життя, хоча трохи згодом ця тяглість може і відновитися. Чи ж не так само було з моїм коханням до Альбертини за її життя? Це кохання могло відродитися по упливі довгого часу, коли я вже давно і не згадував би про неї. Мої спогади підлягали тим самим законам, я не переносив довгих перерв, бо моя пам’ять, подібно до північного сяйва, відбивала після Альбер-тининої смерти почуття, яке я до неї живив тоді, і було нібито тінню мого кохання.

Іноді моя журба набирала таких форм, що я її не розпізнавав; я прагнув великою кохання, хотів знайти людину, яка жила б зі мною, це здавалося мені знаком, що я розлюбив Альбертину, а насправді це був доказ, що я все ще її кохав; отож прагнення великого кохання було близьке бажанню цілувати Альбертинині повні щічки, частині моєї жури. Лише забувши її, я міг би сказати, що без кохання живеться поміркованіше, спокійніше. Жаль після втрати Альбертини будив у мені потребу знайти собі сестру, а сам жаль ставав незбутнім. І в міру того як мій жаль за Альбертиною слабнув би, потреба мати сестру, що становила тільки його несвідомий вираз, тратила б на силі. А проте ці два сліди мого кохання стиралися нерівномірно. Вряди-годи я ладен був одружитися, оскільки перше прагнення відступало в тінь, зате друге залишалося в силі. І навпаки, коли згодом мої ревниві спогади тьмяніли, до серця нараз припливала ніжність до Альбертини, тоді, думаючи про мої захоплення іншими жінками, я казав собі, що вона зрозуміла б їх і не осуджувала; якби не її збочення, захоплень цих і не було б. Інколи ревнощі спалахували в мені, коли я не згадував про Альбертину, хоча я ревнував тоді до неї. Мені здавалося, що в такий спосіб я реагував на звістку про новий роман Андре. Але Андре була для мене тільки псевдонімом, посередником, контактом для непрямого зв’язку з Альбертиною. Так уві сні ми наділяємо іншими рцрами, іншим іменем людину, яку ми знаємо як облуплену. Отож-бо, попри припливи й відпливи, які порушували в окремих випадках загальне правило, почуття, що в мене залишалося до Альбертини, згасало легше, ніж пам’ять про його першопричину. Зрештою, не тільки почуття, а й враження. Різняючись цим від Сванна, який, почавши байдужіти до Одетти, не потрапив навіть відтворити враження свого кохання, я відчував, що минувшина ще жива, єдино тільки це історія іншої людини; моє я, ніби розполовинене, вгорі було тверде і захололе, тоді як низ розпалювався щоразу, коли якась іскра відкривала шлях давньому струмові, навіть як мій розум геть утратив здатність уявляти собі Альбертину. І жоден її образ не всипав мене морозом, не витискав сліз із моїх очей, як холодний вітер, розгойдуючи у Бальбеку рожеві яблуні. Я запитував себе, чи не зумовлюється цей повторний біль чисто патологічними причинами і чи не було те, що я вважав за відродження спогаду і останній період любови, початком серцевої хвороби?

За деяких недуг бувають побічні симптоми, які хворий