Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Там вони, звісно, будуть у безпеці.

Там відьма, звісно, ніколи їх не знайде.

Але вона знайшла їх і там. І коли прекрасним дітям було по п’ятнадцять, просто перед їхнім шістнадцятим днем народження, тоді, коли їхні знервовані батьки аж ніяк цього не очікували, заздрісна відьма втрутилася в їхні життя з усією своєю ненавистю та отрутою під маскою світловолосої дівчини.

Дівчина потоваришувала з прекрасними дітьми. Вона цілувала їх, і кликала кататися на човнах, і приносила солодощі, і розповідала історії.

А потім подарувала коробку сірників.

Діти були зачудовані, адже до шістнадцяти років ніколи не бачили вогню.

— Ну ж бо, запаліть його, — сказала відьма, посміхаючись. — Вогонь гарний. Нічого поганого не станеться. Ну ж бо, вогонь очистить ваші душі. Запаліть його, — наполягала вона, — ви ж незалежні мислителі. Давайте, — казала вона, — яким стане ваше життя, якщо ви нічого не зробите?

Вони взяли в неї сірники і запалили їх. Відьма спостерігала, як горять

їхні енергійність,

розум,

кмітливість,

відкриті серця,

шарм,

мрії про майбутнє.

Вона бачила, як усе це розтануло в димові.

Частина 5. Правда

80

ОТ ВАМ ПРАВДА про Прекрасну Родину Синклерів. Принаймні така правда, якою її бачить дідусь. Правда, яку він ретельно приховував подалі від газет.

Якось уночі, два літа тому, одного теплого липневого вечора Ґетвік Метью Петіл, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатан Синклер-Денніс загинули в пожежі, яка, ймовірно, сталася через те, що в передпокої будинку розлилася каністра з пальним для моторних човнів. Будинок, про який ідеться, згорів ущент до того, як найближчі пожежні бригади встигли прибути на місце.

Кейденс Синклер-Істмен була на острові під час пожежі, але не помічала її, доки вогонь не охопив будинок повністю. Коли вона зрозуміла, що в будинку лишилися люди і тварини, полум’я не дозволило їй зайти всередину. Вона зазнала опіків рук та ніг, намагаючись їх урятувати.

Коли допомога нарешті прибула, міс Істмен знайшли на маленькому пляжі, частково зануреною у воду, скрученою калачиком. Вона була не здатна відповідати на запитання про те, що сталося, а також, схоже, отримала черепно-мозкову травму. Довгий час після нещасного випадку дівчина приймала сильнодійні седативні препарати.

Гарріс Синклер, власник острова, відмовився від будь-яких офіційних розслідувань причин пожежі. Також постраждало багато дерев навколо будинку.

Було влаштовано похорон для Ґетвіка Метью Петіла, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатана Синклера-Денніса у їхніх рідних містах — Кембриджі та Нью-Йорку. Кейденс Синклер-Істмен почувалася недостатньо добре, щоб прийти.

Наступного літа родина Синклерів повернулася на Бічвуд. Вони роз’єдналися. Вони тужили. Вони багато пили.

Вони збудували новий будинок на згарищі старого.

Кейденс Синклер-Істмен не пам’ятала нічого ні про події, пов’язані з пожежею, ні про саму пожежу. Її опіки швидко загоїлися, але стосовно подій минулого літа спостерігалася вибіркова амнезія. Вона наполегливо наголошувала на тому, що пошкодила голову під час плавання. Лікарі припустили, що її важкі мігрені були спричинені неусвідомленими почуттями провини й горя. Кейденс пила сильні ліки і була дуже вразлива як фізично, так і психічно.

Ті самі лікарі порадили матері Кейденс припинити нагадувати їй, що сталося, якщо та не пам’ятає сама. Для роз’ятреної рани щоденних повторів буде забагато. Нехай вона згадує у власному темпі. Їй не можна повертатися на Бічвуд, поки не мине достатній для одужання час. Власне, слід зробити все можливе, аби найближчим літом Кейденс не потрапила на острів.

Кейденс виявляла таке нестримне бажання позбавитися непотрібних їй речей, навіть якщо вони були дорогі їй як пам’ять, ніби карала себе за минулі злочини. Вона пофарбувала волосся в темний колір і почала вдягатися дуже просто. Мати Кейденс радилася з професіоналами щодо її поведінки, але вони сказали, що це, схоже, невід’ємна складова проживання горя.

За два роки після нещасного випадку родина почала отямлюватися. Після довгої відсутності Кейденс повернулася до школи. Нарешті дівчина висловила бажання з’їздити на острів Бічвуд. Лікарі та члени родини погодилися: це може піти їй на користь.

На острові цикл її одужання, напевне, завершиться.

81

ГОЛОВНЕ — НЕ ОБЛИЙТЕ НОГИ. І одяг. Просочіть шафи для білизни, рушники, підлогу, книжки, ліжка. Не забудьте поставити каністру з пальним подалі від місця підпалу, щоб ви змогли потім її взяти.

Простежте, як папір займеться, полум’я розгориться. А потім тікайте. Скористайтеся сходами на кухні і виходьте через передпокій.

Не забудьте захопити вашу каністру і повернути її в сарай для човнів.

Побачимося в Каддлдауні. Там ми покладемо одяг у пральну машинку, перевдягнемося, потім підемо подивитися на вогонь, а вже тоді викличемо пожежників.

То були останні слова, які я їм промовила. Джонні та Міррен пішли на два верхні поверхи Клермонту з каністрами і газетами для розпалювання.

Я поцілувала Ґета, перш ніж він спустився в підвал. «Побачимося в кращому світі», — сказав він мені, і я засміялася.

Ми були трохи п’яні. Ми напилися вином, яке тітки не допили, поїхавши з острова. Спочатку від алкоголю я почувалася піднесеною й всесильною — поки не опинилася сама на кухні. Потім мене нудило і паморочилося в голові.

Будинок був холодний. Він видавався чимось, що заслуговувало бути зруйнованим. У ньому було повно речей, через які тітки сварилися. Дорогі витвори мистецтва, порцеляна, фотографії. Усі ці речі розпалювали в родині ненависть. Я ударила кулаком по дитячому портрету мами, Керрі й Бесс, на якому вони широко посміхаються на камеру. Скло розлетілося на друзки, і я відскочила.

Через вино в голові все сплуталося. Я не звикла пити.

Тримаючи в одній руці каністру, а в другій — старі газети, я вирішила якомога швидше покласти цьому край. Спершу я залила кухню, потім комору. Я вже залила їдальню і просочувала канапи у вітальні, коли до мене дійшло, що почати треба було з тієї частини будинку, яка розташована далі від дверей передпокою. То був наш вихід. Кухня мала би бути останньою, адже лише так я могла б вибігти, не промочивши ніг пальним.

Тупо.

Парадні двері, які відчинялися на терасу з вітальні, вже були в пальному, але залишалися ще маленькі запасні двері. Вони були біля кабінету дідуся і виходили на стежку до будинку персоналу. Я скористаюся ними.

Я залила пальним частину холу, а потім майстерню, де мені раптом стало прикро нищити бабусині прекрасні тканини і барвисті нитки. Вона б не пробачила такого вчинку. Бабуся любила ці відрізи тканини, свою швацьку машинку, свої гарні-гарні речі.

Знову тупа помилка. Я розлила пальне на мокасини.

Добре. Слід зберігати спокій. Я побуду в них, поки не закінчу, а коли вибіжу на вулицю, кину їх у вогонь за спиною.

У кабінеті дідуся я стояла на столі, плескаючи на книжкові полиці, що простяглися до стелі,