Емілі Локхарт - Ми були брехунами

Хвильку він мовчить, а потім відповідає:

— Так.

Я не говорю, поки моє тіло не припиняє тремтіти.

— Присядьмо, — пропонує Ґет.

Ми влаштовуємося на ґанку. Ґет притуляється своєю головою до моєї.

— Я любила тих собак.

— Ми всі любили.

— Я… — Я давлюся власними словами. — Напевне, мені краще не говорити про це, бо я знову заплачу.

— Добре.

Ми посиділи ще трохи.

— Це все? — питає Ґет.

— Що?

— Ти тільки через це плачеш?

— Боже, невже є ще щось?

Він мовчить. І мовчить, і мовчить, і мовчить.

— Чорт забирай, є ще щось, — кажу я, і в грудях стає порохньо і зимно.

— Ага, — каже Ґет. — Є ще дещо.

— Ще щось, чого люди мені не говорять. Ще щось, що моя мама воліла б забути.

На мить він замислюється.

— Мені здається, ми кажемо тобі, але ти не чуєш. Ти хворіла, Кейденс.

— Ви не кажете прямо, — заперечую я.

— Ні.

— Дідько, чому ні?

— Пенні сказала, що так буде краще. І я вірив, що ти все згадаєш… ну, поки ми всі тут.

Він забирає руку з мого плеча й обхоплює руками коліна.

Ґет, мій Ґет. Сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Я люблю розріз його карих очей, його темну шовкову шкіру, його вивернуту нижню губу. Його розум. Його розум.

Я цілую його в щоку.

— Про нас я пам’ятаю більше, ніж раніше, — кажу йому. — Пам’ятаю, як ми цілувалися біля дверей передпокою перед тим, як усе пішло шкереберть. Як говорили на тенісному корті про те, що Ед освідчився Керрі. Як гуляли пляжем і знайшли пласку скелю, звідки нас не було видно. І як розмірковували на маленькому пляжі про майбутню пожежу.

Він киває.

— Але я і досі не пам’ятаю, що пішло не так, — зауважую я. — Чому ми були не разом, коли мені стало зле? Ми посварилися? Я зробила щось не те? Ти повернувся до Ракель?

Я не можу поглянути йому в очі.

— Гадаю, що я заслуговую на чесну відповідь, хай навіть те, що між нами відбувається, триватиме недовго.

Ґетове обличчя перекошує, і він ховає його в долонях.

— Я не знаю, що робити. Не знаю, як вчинити правильно.

— Просто скажи мені, — відповідаю я.

— Я більше не можу тут лишатися. Мені потрібно назад, до Каддлдауну.

— Чому?

— Я мушу. — Він встає і йде. Потім зупиняється й обертається. — Я все зіпсував. Вибач, Кейді. Мені так шкода, так шкода. — Він знову плаче. — Не треба було мені тебе цілувати, робити тобі гойдалку, дарувати троянди. Не треба було казати тобі, яка ти вродлива.

— Але я хотіла цього.

— Я знаю, та краще було мені триматися осторонь. Даремне я все це зробив. Вибач.

— Йди сюди, — прошу я, але, коли він не рухається, підходжу до нього. Кладу йому руки на шию і притискаюся щокою до його щоки. Я міцно його цілую, аби показати, що відчуваю насправді. Його губи такі м’які, і він просто найкраща людина, яку я знаю, накращий з усіх, кого я будь-коли знала, хай що там відбулося між нами і ще відбудеться.

— Я кохаю тебе, — шепочу я.

Він робить крок назад.

— Ось це я і мав на увазі. Пробач. Я лише хотів побачитися з тобою.

Він розвертається і зникає в темряві.

78

ЛІКАРНЯ НА МАРТАС-ВІН’ЯРДІ. П’ятнадцяте літо, після мого нещасного випадку.

Я лежу в ліжку під блакитними простирадлами. Зазвичай усі вважають, що в лікарнях білі простирадла, але там були блакитні. У кімнаті спекотно. В моїй руці голка від крапельниці.

На мене дивляться мама й дідусь. У дідуся в руках — пакунок із помадкою з Едгартауна, який він приніс мені в подарунок.

Так зворушливо, що він пам’ятає, що я люблю помадку з Едгартауна.

Я слухаю музику в навушниках, тому не чую, що кажуть дорослі. Мама плаче.

Дідусь відкриває пакунок, відламує шматочок і пропонує мені.

У пісні співають:

Нашу молодість змарновано.

Але ми не витратимо її даремне.

Запам’ятай моє ім’я,

Тому що ми творимо історію.

На-на-на-на-на-на-на.

Я ПІДНІМАЮ РУКУ, щоб витягти навушники. Руку, яку я бачу, забинтовано. Обидві руки забинтовано.

І стопи теж. Під простирадлом я відчуваю на них бинти. Мої руки і ноги перев’язали тому, що вони обгоріли.

79

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Ні-ні, зачекайте.

Колись дуже давно було собі троє ведмедів, які жили в маленькому будиночку в лісі. Колись дуже давно було собі троє цапів, які жили біля мосту. Колись дуже давно було собі троє солдат, що після війни перетворилися на волоцюг. Колись дуже давно було собі троє поросят.

Колись дуже давно було собі троє братів. Усе, досить. Я знайшла потрібний варіант.

Колись дуже давно було собі троє прекрасних дітей — двоє хлопчиків і дівчинка. Народження кожного з них було щастям для батьків, для небес і навіть для фей. Феї приходили на хрестини і приносили немовлятам чарівні дарунки.

Енергійність, успіх, невловимість.

Сподівання й ентузіазм.

Цукор, цікавість і дощ.

А ще там була відьма.

У казках завжди є відьми.

Відьма була одного віку з прекрасними дітьми й весь час заздрила і хлопчикам, і дівчинці. Їх благословили чудовими дарунками, у яких відьмі відмовили під час її хрестин.

Найстарший хлопець був сильним, швидким, спритним і гарним. Хоча правда й те, що він був дуже маленьким на зріст.

Другий хлопець був дуже розумний і мав відкрите серце. Хоча правда й те, що він був аутсайдером.

А дівчинка була кмітлива, щедра, людяна. Хоча правда й те, що вона почувалася безсилою.

Відьма не мала жодної з цих чеснот, тому що її батьки розізлили фей. Їй не дісталося жодного подарунка. Вона була самотня. Єдиною її силою була її мерзенна чорна магія.

Вона сплутала аскетичність з благочинністю і роздавала своє майно, насправді без жодної користі для інших.

Вона сплутала сміливість і хворобу і страждала від болю, вважаючи, що цим заслуговує на похвалу.

Вона сплутала почуття гумору з розумом і смішила людей замість того, щоб наштовхувати їх на роздуми чи розвіювати темряву в їхніх серцях.

Магія — ось і все, що вона мала, і вона використовувала її, щоб руйнувати те, чим найбільше захоплювалася. Вона відвідала кожного з дітей, коли їм було по десять, але не завдала їм шкоди відкрито. Якісь чари, можливо бузкові, завадили їй.

Але натомість вона їх прокляла.

— Коли вам виповниться по шістнадцять, — сповістила відьма голосом, сповненим люті і заздрості, — коли нам усім виповниться по шістнадцять, — сказала вона прекрасним дітям, — ви проколете палець веретеном… ні, ви чиркнете сірником, так, сірником, і помрете в його полум’ї.

Батьки прекрасних дітей злякалися прокляття і намагалися, як люди зазвичай це роблять, уникнути його.

Разом з дітьми вони переїхали далеко, на відкритий усім вітрам острів. У