Світлана Талан - Купеля

…Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат переказати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільник, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь загубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Врешті-решт, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, і нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та вперше за останній місяць заснула міцним глибоким сном.

Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) усім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь ґрати: хто — з цікавістю, хто — із заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ґанку лікарні в білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випало на долю кохання на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм учинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті, і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.

— Не загуби номер мого телефону, — повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж телефонуй.

— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

— І якщо помітиш хоча б незначні зміни в стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — одразу ж дай мені про це знати.

— Обов’язково. Дякую вам за все.

— За що? Це моя робота, мій обов’язок.

— За людяність. — Соня щасливо усміхнулася. — Ну, все? Я можу йти?

— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

— Які гроші? — Соня не зрозуміла, про що йдеться.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал зі своєї кишені. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування в країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про помаранчеву революцію, коли вона щиро вірила, що настануть (нарешті!) часи, коли медицина буде справді безплатна та доступна для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

— Мені час, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Повернулася до лікаря та побачила в його погляді співчуття.

— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладенько, як на чистому аркуші паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, усеосяжним. Лише так ми вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч із коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

— Соню, — лікар уперше звернувся до дівчини на ймення. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?

— Ні. — Софійка усміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню зашарітися.

— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі й мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

— Тобі не треба косметики. Ти сама чарівність. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне — збережи все це в собі, не розтринькай на дрібниці, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.

— Іди вже, дзиґо, — усміхнувся лікар.

— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.

— Дзиґою. А що?

— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно розсміявся, як уже давно цього не робив.

Хворий був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя й стояла як із хреста знята.

— Людмило Орестівно! — Соня взяла її за руки. — Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

— Ні. — Жінка похитала головою. — Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

— Вибачте. — Софійка подарувала жінці лагідну усмішку. — Але, здається, ви забагато начиталися книжок. Я повинна бути поруч із коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає й незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

— Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якби не вірила? Ось… — Людмила Орестівна покопалася в сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. — Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні збереження на лікування сина.

— Дякую, — промовила Софійка й на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну машини та зачинила за собою дверцята. За мить автівка везла її додому, де повинно було початися нове життя,