Світлана Талан - Купеля

чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

— Ну що? — звернувся до Софійки лікар. — Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

— Я забираю Сашка до себе додому, — заявила Соня.

— Що?! — в один голос перепитали лікар та жінка.

— Я звідси поїду лише з ним, — наполегливо повторила дівчина й різко підняла голову, закидаючи волосся за спину.

— Ні, — сказав лікар. — Це неможливо. Пацієнт перебуватиме в лікарні… скажімо, ще деякий час.

— Я забираю вашого пацієнта, — у голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

— Як це? — розвела руками Людмила Орестівна. — Йому потрібне лікування.

— Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, — відповіла Софійка. — Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може збожеволіти. Його палата схожа на тюремну камеру. Там і я б збожеволіла за кілька днів.

— Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якби це було можливо? — Людмила Орестівна була розгублена.

— Його найкраще лікування — моє кохання.

— Ні! Це вже занадто! — лікар обурився. — Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то що ж воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палицю. Вам так не здається?

— Я не поїду без нього, — повторила Софійка й додала: — Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

— Прошу вас, — лікар звернувся до Людмили Орестівни. — Залишіть нас наодинці з цією панянкою. Я хоча б трішечки приведу її до тями!

— Будь ласка, — упівголоса мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

— Можете обзивати мене дурною, божевільною чи будь-як, як вам забажається, — спокійно сказала Соня. — Я на все згодна.

— Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? — Лікар постукав себе по чолі.

— Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

— Твоє рішення, — перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. — День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, навіть вони знову повертали сюди своїх дітей, бо були не в змозі впоратися фізично та морально з такими хворими! І я не осуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий удома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, панночко.

— Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете так заявляти?

— Бо прожив більше від тебе удвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічно хворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову в лікарню, уже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! — хмикнув лікар.

— Я заберу його звідси, — уперто повторила Софійка.

— Тобі розповідали про його напади? Від дуже хворий, і все, що зберегла його пам’ять, — серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, іще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

— Я це знаю.

— Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

— Я буду завжди поруч.

— Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

— Я буду виконувати всі ваші приписи.

— Він навіть не знає, хто ти! І нема гарантії, що через багато років він пізнає тебе.

— Згадає, коли я буду поруч.

— Хворий не контролює своїх потреб, він ходить під себе.

— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йдеться. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш у його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

— Усе буде. І я буду, і його мати.

— Ти казала, що в тебе дід хворий.

— Так.

— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це мій біль.

— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.

— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка покірно очікувала відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

— Дуже мало.

— Наскільки мало?

— Один шанс зі ста.

— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може повернути Сашкові пам’ять та вивести його з такого стану?

— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет чи щось іще.

— Наприклад?

— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти в робочому кабінеті. Ми майже рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, яка була в того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнім, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Отже, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє, протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — усміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їхніх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову. — Софійка задоволено усміхнулася. — Щиро дякую