Томас Манн - Сповідь афериста Фелікса Круля

довго сидіти тут і насолоджуватись, оскільки мав поспішати до свого підопічного. Він зустрів мене з явно награною буркітливістю.

- Ти знову тут? Що тобі треба? Я твого товариства не потребую. Мені не до балачок, головний біль у мене досі не минувся, і горло теж болить.

- Так вам, значить, не ліпше? — відповідав я. — Дуже шкода. А я саме збирався запитати, чи не відчули ви себе бадьоріше після кави, яку я вам приніс як товаришеві по роботі.

- Та я знаю, чому ти мені приніс каву, але не хочу вплутуватися в твої дурні справи. Від такого телепня тільки й чекай біди.

- Це ви перший заговорили про справи, — зауважив я.

- Не знаю, чому не скласти вам товариство, попри будь які справи, раз ви тут лежите в повній самоті. У найближчі години ніхто мною цікавитися не стане, і часу у мене хоч відбавляй… Проте це не означає, що я, зі свого боку, відмовлюся від вашої допомоги.

Я сів на ліжко під його ліжком, але звідти мені не було його видно. «Так ні до чого не домовишся», — вирішив я й мимоволі знову встав.

- Добре хоч ти зізнався, що я тобі потрібен, а не ти мені.

- Якщо я вас правильно зрозумів, — відповів я, — ви натякаєте на пропозицію, яку ви мені вчора зробили. Дуже люб'язно з вашого боку знову згадати про неї. Але з іншого боку, це вказує і на вашу зацікавленість.

- Ну, моя зацікавленість невелика. Такий шибайголова як ти без мене й копійки не матиме за свій крам. Як до тебе взагалі потрапили ці штуки?

- Цілком випадково. Просто випала така щаслива хвилина.

- Авжеж. А може, ти й справді народився в сорочці? Щось в тобі таке є. Покажино мені ще раз свої цяцьки. Треба прикинути, яку ціну за них правити.

І хоч я був радий, що він вочевидь став поступливішим, проте відповів:

- Мені б не хотілося цього, Станку. Хто-небудь може зайти, й ми ще наживемо собі неприємностей.

- Так, не варто, — погодився він. — Я їх учора досить добре роздивився. Тільки не май надто великих ілюзій щодо топазового намиста. Воно…

Тут виявилося, наскільки я був правий щодо можливости несподіваних вторгнень. Прибиральниця з відром, ганчірками й віником увійшла досередини й попрямувала наводити порядок у ванній кімнаті. Весь час, поки вона там орудувала, я мовчки сидів на нижньому ліжку. Й лише коли вона пішла, стукаючи дерев'яними черевиками, я запитав, що, власне, він хотів сказати.

- Я? — він знову почав клеїти із себе дурня. — Ти хотів щось від мене почути, а я нічого говорити не збирався. Хіба попередити тебе, щоб ти не покладав великих сподівань на топазове намисто, яким ти вчора так довго милувався. Така річ дорого коштує, якщо її купувати у Фаліз або Тіффані, а коли перепродувати — матимеш пшик.

- А що в даному випадку означає пшик?

- Пару сотень франків.

- Більш-менш.

- Ти, дурило, певне, на все кажеш «більш-менш». У тім то й лихо! Якби я міг з тобою піти й узяти всю справу в свої руки!

- Та що ви, Станку, це було б безвідповідально з мого боку! У вас температура, й вам у жодному разі не можна підводитися з ліжка.

- Ну, добре. Звичайно, за таку брошку й гребінь і я не зміг би вибити жодного маєтку. І з аграфа теж, незважаючи на сапфір. Найпевніша справа — ланцюжок, за нього кожен викладе тисяч десять франків. За обручки теж можна взяти грубі грошики, принаймні за рубінову й ще за ту, з сірою перлиною. Одне слово, на око, тисяч вісімнадцять усі ці цяцьки коштують.

- Я теж так уважав, приблизно, звичайно.

- Ви погляньте на нього! Та ти хоч трохи кумекаєш у цій справі?

- Більш-менш. У Франкфурті моїм улюбленим заняттям було розглядати вітрини ювелірних крамниць. Але ви ж не хочете сказати, що мені буде належати вісімнадцять тисяч?

- Ні, серденько, цього я сказати не хочу. Але якщо ти зумієш хоч трошки виявити наполегливости й не торочити меш увесь час своє «більш-менш», то половина тобі, безперечно, дістанеться.

- Отже, дев'ять тисяч франків.

- Десять. Стільки, скільки насправді коштує лише діамантовий ланцюжок. Якщо ти не зовсім тюхтій, то на менше не погоджуйся.

- А куди ви мені порадите звернутися?

- Ага! Тепер красень чекає від мене подаруночка. Ти думаєш, що я віддам тобі те, що знаю, за твої прекрасні очі?

- Хто про це говорить, Станку! Звичайно, я готовий висловити вам свою вдячність. Але ваша вчорашня вимога щодо половини, далебі, здається мені надмірною.

- Надмірною? Та хай там як, а половинна частка в такій спільній справі — це справедлива дільба, що не кажи. Ти, здається, забув, що без мене ти як риба без води, а до того ж я ще можу накапати на тебе дирекції.

- І вам не соромно, Станку! Таке і говорити не гоже, не кажучи вже зробити. Ви навіть не думаєте про це, і я переконаний, що вам миліше мати кілька тисяч франків, аніж наклепати на іншого, за що ви не матимете ні шеляга.

- А ти шкодуєш кілька нещасних тисяч франків?

- До цього питання, власне кажучи, все і зводиться. Я б уважав справедливим виділити вам третину з тих десяти тисяч, які, на вашу думку, я зможу виручити. Ви мали б хвалити мене за те, що я трохи вмію боронитися: тепер ви можете повірити, що я буду непоступливий і з кровопивцею торгівцем.

- Ходи сюди, — сказав він, і, коли я підійшов, тихо, але виразно промовив: — Quatre-vingt-douze, Rue de l’Echelle au Ciel.[25]

- Quatrevingtdouze, вулиця…

- …Небесних Сходів. Ти що, оглух?

- Химерна назва!

- Вона вже сотні років так називається. Може, воно навіть на добре, що така назва! Дуже поважна стара вуличка, тільки далеченько звідси, десь за Монмартрським цвинтарем. Ти маєш спочатку дістатися до Сакре-Кер, там не заблукаєш, потім пройдеш через сад між церквою і цвинтарем і далі вулицею Дамремон у напрямку бульвару Нея. Не доходячи до рогу, там, де Дамремон упирається в Шампйоне, ліворуч буде вуличка Обережних Дів, а від неї вже підуть твої Сходи. Одне слово, не заблукаєш.

- Як звати цю людину?

- То байдуже. Він називає себе годинникарем і серед інших справ займається й цим. Іди, та дивись, не будь бараном! Я сказав тобі адресу, просто щоб від тебе відкараскатися і полежати спокійно. А щодо моєї частки, то затям, я в будь-яку хвилину можу тебе