Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

означало, що він і показав своїм жалюгідним «повірю тобі на слово» — йому геть байдуже. Для нього я — просто дитина, яка забавляється.

Сліпота, сліпота, інший світ.

Я сама винна. Хизуюся. Як він може бачити чари й важливість мистецтва (не саме мого, а взагалі мистецтва як такого), коли я сама так зверхньо поводжуся?

Після обіду ми посперечалися. Він завжди питає мене, чи можна йому залишитися тут зі мною. Іноді мені так самотньо, так погано від власних думок, що я йому дозволяю. Власне, хочу, щоб він залишився. Отаке робить із людиною тюрма. А з іншого боку — тікати, тікати, тікати.

Ми сперечалися щодо атомного роззброєння. Колись я мала сумніви щодо цього. А тепер не маю.

ДІАЛОГ МІЖ МІРАНДОЮ І КАЛІБАНОМ.

М. (Сиджу на ліжку, палю. Калібан — як завжди, на стільці біля залізних дверей, у підвалі працює вентилятор.) Що ти думаєш про атомну бомбу?

К. Нічого особливого.

М. Ну ти ж маєш щось думати.

К. Маю надію, на тебе вона не впаде. Чи на мене.

М. Розумію, ти ніколи не жив із людьми, які щось сприймають серйозно чи щось серйозно обговорюють. (Він робить ображену міну.) Тепер спробуймо знову. Що ти думаєш про атомну бомбу?

К. Якби я сказав щось серйозне, ти б це серйозно не сприйняла. (Я дивилася на нього, доки він не продовжив.) Це ж очевидно. Тут нічого не вдієш. Ми нікуди не подінемося.

М. Тобі байдуже, що відбувається у світі?

К. А коли б ні, то що б це змінило?

М. О Господи.

К. Ми на речі не впливаємо.

М. Послухай, якщо є достатня кількість людей, які переконані, що бомба — це зло і що пристойна держава не повинна й бажати мати таке за жодних обставин, тоді ж уряд має щось зробити. Правильно?

К. Якщо мене спитати, скажу: мріяти не шкідливо.

М. А як, на твою думку, починалося християнство? Чи будь-що? З маленької купки людей, які не здавалися.

К. Ну а що, коли росіяни прийдуть? (Розумний, на його думку, аргумент.)

М. Якщо є вибір між тим, щоб скинути на них бомбу, і тим, що вони нас завоюють, — тоді краще вже друге.

К. (Шах і мат!) Це пацифізм.

М. Ну звичайно ж, йолопе. Ти знаєш, що я пішки пройшла від Елдерместона до Лондона? Ти знаєш, що я години й години мого часу присвятила тому, щоб поширювати листівки, розсилати повідомлення і сперечатися з такими нещасними людьми, як ти, які ні в що не вірять? Хто взагалі може заслуговувати, щоб у нього кинули бомбу?

К. Це нічого не доводить.

М. У світі безнадійно мало (шахрую, я не все це казала — але напишу і те, що хотіла сказати, і те, що дійсно сказала) почуттів, любові, глузду. Жахливо, що хтось може взагалі міркувати над тим, щоб скинути бомбу чи віддати наказ її скинути. Жахливо, що настільки багатьом людям це байдуже. Що у світі так багато брутальності й зашкарублості. Що цілком нормальний молодий чоловік може стати жорстоким і лихим через те, що отримав багато грошей. І тоді зробити те, що ти зробив зі мною.

К. Так і думав, що ти на це звернеш.

М. Ну, ти — частина цього. Усе вільне і пристойне в житті замикають у темні підземелля жахливі люди, яким до всього байдуже.

К. Знаю я таких, як ти. Ви вважаєте, що просто-таки все, хай йому біс, має бути по-вашому.

М. Не будь таким безхарактерним.

К. Я служив в армії рядовим. Ти мені не розказуй. Такі, як я, просто роблять, що їм скажуть (він справді розійшовся, як для нього), а коли не роблять, то мають нарікати на себе.

М. Ти вже не такий. Ти тепер багатий. Тобі немає жодних причин нарікати.

К. Що таке гроші?

М. Тепер уже ніхто не може тобою попихати.

К. Ти взагалі нічого не розумієш.

М. Ні, таки розумію. Я знаю, що ти не хуліган. Але в глибині душі ти таким почуваєшся. Тобі ненависно почуватися приниженим, не мати змоги виразити себе так, як ти б хотів. Вони ходять, усе ламають, а ти сидиш і надуваєшся. Ти кажеш: я не допоможу світові. Я заради людства і пальцем не поворухну. Я думаю тільки про себе, а людство може начхати на те, що важливе для мене. (Це ніби довго когось бити по обличчю — майже фізично це відчуваю.) Яка, на твою думку, користь від грошей, якщо з ними нічого не робити? Розумієш, про що я?

К. Так.

М. Ну?

К. Ну… ти правильно кажеш. Як завжди.

М. Ти знову знущаєшся?

К. Ти як моя тітка Енні. Вона весь час розказує про те, як зараз люди поводяться. Що всім усе байдуже і таке інше.

М. Таке враження, що ти вважаєш, ніби мати рацію — це неправильно.

К. Ти свій чай питимеш?

М. (Роблю надлюдське зусилля.) Послухай, ну от, скажімо, хоч як багато ти намагався зробити в суспільстві, фактично нічого не вдалося. Це безглуздо, але нехай. Ти ж усе одно є. Я не вважаю, що кампанія за атомне роззброєння має багато можливостей серйозно вплинути на уряд. Це одна з перших речей, які варто визнати. Але ми це робимо з гідності, щоб кожен довів собі: йому не байдуже. І хай тоді інші люди — ліниві, надуті, безнадійні, як ти, — знають, що комусь не байдуже. Ми намагаємося зробити так, щоб вам стало соромно і ви почали думати й діяти. (Тиша. Тоді кричу.) Скажи що-небудь!

К. Я розумію, що це погано.

М. Ну то зроби що-небудь! (Він вирячився на мене так, наче я сказала йому перепливти океан.) От слухай. Один із моїх друзів брав участь у марші до американської авіаційної бази в Ессексі. Розумієш? Їх зупинили перед брамою, звичайно, і через якийсь час сержант із охорони вийшов і став з ними говорити, вони почали сперечатися, доволі бурхливо, бо цей сержант уявляв собі американців такими лицарями з романів, які рятують даму з біди. Вважав, що атомні бомбардувальники абсолютно необхідні — і так далі. Поступово в ході суперечки вони почали розуміти, що цей американець їм навіть симпатичний. Тому що в нього дуже сильні почуття й переконання, тому що він чесний. Він не тільки моєму другові сподобався. Усі потім були такої думки. Єдина по-справжньому важлива річ — це жити тим, у що віриш, по-справжньому це