Джон Роберт Фаулз - Колекціонер

переживати — якщо це щось більше, ніж вірити у власний комфорт. Мій друг казав, що той американець йому ближчий, аніж усі ті ідіоти, які посміхалися, проводжаючи їх поглядом. Це як із футболом. Дві команди однаково хочуть перемогти, можуть навіть ненавидіти супротивників, але коли б хтось прийшов і сказав, що футбол — це дурниця, що в нього не варто грати і не варто ним перейматися, то обидві команди будуть проти нього заодно. Важить саме почуття. Хіба ти не бачиш?

К. Я гадав, ми говоримо про атомну бомбу.

М. Іди собі. Ти мене втомлюєш. Ти як море вати.

К. (Одразу підвівся.) Але мені подобається слухати, як ти розмовляєш. Я дійсно думаю про те, що ти кажеш.

М. Та ні, не думаєш. Те, що я кажу, ти береш собі в голову, загортаєш — і воно назавжди зникає.

К. А якщо б я хотів надіслати чек… ну, туди… яка адреса?

М. Хочеш купити моє визнання?

К. А що тут такого?

М. Гроші нам потрібні. Але почуття — навіть більше. Я не думаю, що ти можеш дати якесь почуття. Такого не купиш, заповнюючи картку футбольного тоталізатора.

К. (після незручної паузи) Ну, то до зустрічі.

(Калібан виходить. Я б’ю подушку кулаком так, що вона своїм виглядом немовби досі мені докоряє.)

(Того вечора — розуміючи, що маю силу й охоту, — я вмовляла і залякувала його, і він виписав чек на сто фунтів, який пообіцяв відіслати завтра. Я розумію, що це правильно. Рік тому я б у всьому намагалася поводитися морально. Як майор Барбара.[12] Але важливо, що в нас тепер є гроші. А не те, звідки вони взялися і з якої причини їх надіслано.)

19 жовтня

Я погуляла.

Від обіду до вечора я займалася копіюванням (П’єро) і була в такому настрої, у якому за нормальних обставин мала б кудись піти — в кіно, до кав’ярні. Куди-небудь.

Я схилила його вивести мене, по-рабськи здавшись йому. Зв’яжи, сказала я, але виведи надвір.

Він мене зв’язав, заткнув мені рот, узяв за руку, і ми обійшли навколо саду. Сад чималий. Було дуже темно, я ледве вирізняла стежку між деревами. І місце дуже відлюдне. Десь далеко за містом.

І тут раптом у темряві я відчула, що з ним щось зробилося. Мені не було його видно, але я раптом злякалася, я просто-таки відчула, що він хоче поцілувати мене, а то й гірше. Він намагався сказати щось про те, який він щасливий, але голос у нього був дуже напружений. Він задихався. А тоді — ніби я не вважаю, що він має глибокі почуття, а він їх має. Так жахливо не мати змоги нічого сказати. Зазвичай мій язик мене від нього захищає. Мій язик і мій вигляд. Потім була певна пауза, але я відчувала, що він себе стримує.

Весь час я вдихала чудове вільне повітря. Було так гарно, так гарно, що й не описати. Таке живе, повне ароматів рослин, сільських запахів і ще тисяч таємничих вологих пахощів ночі.

Тоді проїхала машина. Значить, перед будинком проходить дорога, яка використовується. Щойно почувся звук двигуна, він міцніше в мене вчепився. Я молилася, щоб машина зупинилась, але світло фар тільки ковзнуло по другий бік будинку.

На щастя, я раніше про це подумала. Якщо я спробую втекти і це мені не вдасться, то він мене ніколи не виведе надвір. Тож не можна бігти, щойно це видасться можливим. І я розуміла: коли вже я побіжу, то він скоріше мене вб’є, ніж дасть утекти. Якби я спробувала побігти до тої машини. Та я й не могла, він учепився мені в руку, як обценьками стиснув.

Але це було жахливо. Розуміти, що інші люди так близько. І нічого не знають.

Він спитав, чи не хочу я ще пройтись. Але я похитала головою. Занадто мені було страшно.

Коли ми вже були внизу, я йому сказала: ніяких сексуальних штук.

Я попередила його, що коли він раптом захоче мене зґвалтувати, я не опиратимусь і дозволю зробити те, чого він хоче, але більше ніколи з ним не розмовлятиму. Я запевнила його, що йому й самому буде тоді за себе соромно. Жалюгідне створіння, йому вже й без того було соромно. Мовляв, він «забувся». Я змусила його потиснути руки, але сама відітхнула з полегшенням, коли він нарешті вийшов.

Ніхто б у таке не повірив. Він тримає мене в абсолютному полоні. Але в усьому іншому я — хазяйка. Я свідома того, що він сам мені підіграє, це — засіб зробити так, щоб я не була така незадоволена, як мала б бути.

Десь таке було в мене, коли я торік навесні опікала Дональда. Я почала відчувати, що він мій, що я все про нього знаю. І мене страшенно розізлило, коли він отак узяв і поїхав до Італії, нічого мені не сказавши. Не те що я всерйоз у нього закохалась, але він уже став якимось моїм, а моєї згоди не отримав.

У якій ізоляції він мене тримає! Ні газет. Ні радіо. Ні телевізора. Я дико сумую за новинами. Раніше такого не було. А зараз таке відчуття, ніби світ припинив існувати.

Щодня прошу в нього газету, але це з тих речей, де він усерйоз опирається. Без жодних причин. Чудасія, я розумію, що нема сенсу просити. З таким самим успіхом я б могла його попросити підвезти мене до найближчого вокзалу.

Можна й далі просити, ніякої користі.

Він клянеться й присягає, що надіслав чек до «Руху за ядерне роззброєння», але не знаю. Попрошу в нього касовий відбиток.

Пригода. Сьогодні за обідом мені захотілося вустерського соусу. Він практично ніколи не забуває принести все, чого мені могло б захотітися. А от вустерського соусу не приніс. От він тоді встає, відмикає той замок, на якому припнуті двері у відчиненому стані, замикає двері, бере соус у зовнішньому підвалі, відмикає двері, знову припинає їх відчиненими на той другий замок, заходить. А тоді робить здивовану міну, коли я сміюся.

Він ніколи не забуває виконати всі ці замикально-відмикальні операції. Навіть якби я незв’язана пішла до зовнішнього підвалу, то й що? Замкнути його я не можу, вийти не можу. Єдиний такий шанс у мене може бути, коли він заходить із тацею. Іноді він не припинає двері відразу. Тож якщо я проскочу повз нього, зможу зачинити його в цій кімнатці.