Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

важку перину, начинену пір’ям, напевно, з тисячі гусей, напівжартома сказав:

— Вважайте там, не дурійте в ній, а то моя тітка мала цікавий трафунок: так загорнулася в перину, що аж руку зламала, — чим збудив такий інтерес до набитої, як пружина, перини, що Мірочка з Давидом тільки й намагалися в неї загорнутися.

Естер дуже потішалася з того, бо це й веселило, і зігрівало дітей. Ще Мірочка мала постійну розвагу в тому, що по кілька разів на день підкликала свою улюблену зозулясту Коко — так вона її назвала — і підсипала крихти чи насіннячко, яке час від часу їм приносив перебирати Степан. Коко вже майже не відходила від своєї годівнички й, оскільки була краще годована від інших, то поступово перетворилася в альфа-курку амбітної поведінки, і ніхто не смів претендувати на гостинці Коко на території над сховком, на яку Коко мала свою курячу монополію. Бойовий півень-охоронець Вогник продовжував нести службу, і за розпачливими криками жителі підземелля вчасно отримували сигнал: час бути мишками, як наказував Степан…

Життя плавно по колу перетікало — з напівтемряви в темряву і навпаки, — і в повітрі з люфту вже й запахло весною. Дорога відійшла далеченько від села, десь кілометрів за десять, і Степан тепер витрачав більше часу на свою роботу, через що дуже і дуже переживав: вагітна Марія вже нагадувала гору — час ікс наближався. Щовечора вже підстаркуватому Орлику доводилося згадувати молодість і пришвидшуватись під нетерплячими віжками господаря.

— Не хвилюйся, Степане, то не так скоро, як ти думаєш, — заспокоювала чоловіка Марія, — минулого разу я два дні мучилась… Усе буде добре, — і не знати, кому вона ту щоденну мантру більше намагалася всадити: собі чи Степану, бо обоє сильно непокоїлись і за дитинку, і за пологи, і, як виявилось, недаремно…

Того дня, укотре запевнивши Степана в тому, що свята пологів сьогодні не передбачається, Марія випровадила чоловіка на роботу. Той, напевно, не встиг і від села від’їхати, як жінка відчула розпираючий біль у попереку, а слід за тим миттєво на підлозі утворилася калюжа. Марія розгублено дивилася на воду й розуміла: «Сама не впораюся… Боже, Естер… Треба покликати…» Ледве пересуваючи ноги від раптового різкого болю, Марія визирнула за поріг — стежка була мов скло від ожеледиці.

— Ні, ні… Не дійду… — прошепотіла. — Естер, Естер, — щосили гукала жінка, та даремно… — Козетто, Козетто, обізвися…

Естер у підземеллі зрозуміла: щось не те — коза безперестанку мекала й рвалася з прив’язі; обережно вийшовши з-під дощок, жінка виглянула з хліва й чимдуж побігла до Марії.

— Ходімо до ліжка, Маріє.

Потихеньку пішли жінки в глиб хати.

— Що ж то так пре, вже-вже, ось, — перегнулася на півшляху Марія.

За декілька хвилин Естер прийняла у свої руки маленьке червоне дитятко, обережно витерла личко, слабенький ляскіт по сідничках і:

— Маріє, вітаю, у тебе — хлопчик.

Малюк привітався зі світом слабким криком.

— Там… далі… у куфрі… є пелюшки, — знесилено направляла Марія, — вода тепла… на печі…

— Усе добре, Маріє, зараз, — вправно виконувала функції повитухи Естер. — Горілку для ножа маєш?

— Самогон… над… піччю, — видихнула Марія.

Пуповина була успішно перерізана; малюк — вимитий і сповитий. Естер легенько натиснула на живіт Марії — відділила дитяче місце.

— Лежи, Маріє, ти ще дуже слабка.

Узявши на руки немовля, Естер із лагідною усмішкою вивчала маленького:

— Який красень у тебе, матусю. А очі сині-сині, як сьогоднішнє небо. Як у тата й мами… Будеш ти хороша людина, бо батьки в тебе — найкращі у світі і так тебе довго чекали, — поклала немовля біля Марії, а розчулена жінка тремтячим пальцем гладила крихітне личко.

— Бог дав мені тебе, він почув мої молитви… більше не забере… будеш Богданом — Богом даний. Естер, дай… дай мені образ із кутка, — Марія відчула гостру потребу поговорити з Богом: — Отче наш, бережи мою дитину від усього злого у цьому світі, і хай, як він зіпнеться на ніжки, уже не буде війни. Дякую тобі за те, що муки були невеликі. Дякую тобі, що ти послав мені Естер і її дітей, які своїми стражданнями дали і мені сили жити. Дякую за її допомогу. Амінь… Тату, де ж ти там є… у Сибіру москальському… Як би ти втішився своєму першому та єдиному онукові, ти ж так хотів хлопчика. Шкода, що не можу тебе про те сповістити. Та радість моя така велика, що ти її і так відчуєш… — по розслабленому обличчі потекли сльози.

— Поспи, Маріє. Я дров у піч підкладу.

— Так…Так.

Естер згадала свої пологи і ті потрясіння й цікавість, які відчуває, очевидно, кожна жінка, розглядаючи ще зовсім недавно частинку себе, а за мить — інше життя, і ти, саме ти стаєш його янголом-охоронцем до скону… Розбуджені ніжні спогади так навалилися на жінку, що вона й не почула диких криків баби Ганки Шо-Га під натиском Вогника; аж коли:

— Маріє, Маріє! Забери свого вар’ята, бо доведе мене до скону, — прохрипіла Шо-Га коло дверей.

Естер вчасно метнулася за відчинені двері.

— Де ж ти є, сусідко?.. — розглядалася по хаті підсліпувата бабка. — А-а-а, відпочиваєш, важко вже, важко тобі ходити, — і посунула в глиб хати.

Естер тихенько вийшла й бігом до сховку…

— І як то ти сама ради дала? — не могла надивуватися Шо-Га.

— А от так і дала, ніц складного нема в тому… Шо я, від корови телят не приймала… — з останніх сил пускала бабі туман в очі Марія. — Тільки вже зараз усі сили вийшли…

— Ну то я побуду з тобою, доки Степан приїде, хоч п’єц[14] попильную…

— Ой дякую, тітко, і шо би я без вас робила…

— Шо, правду кажеш, га? — розчулилася баба Ганка, яка не чула таких слів ні від чоловіка, ні від сина, а тим більше невісток — хто зна, якби чула, то, може, і була би добрішою?..

— Правду, правду… — і тихіше додала: — Залізо і у вогні, і у воді загартовується…

— Шо ти там кажеш, га?

— Що спати хочу…

— Ну спи, спи…

— І який він, той хлопчик? — допитувалася Мірочка в матері.

— Чудовий… Малесенький, безпорадний, з синіми оченятами — такий, як і всі діти…

— А волосся, волосся в нього якого кольору?

— Він не має ще ні волоссячка, ні зубів…

— То який же він чудовий, мамусю? Він схожий на старенького-старенького дідуся — лисого і без зубів…

Давид тихо втішався з тієї мови.

— І що… я, я… теж такою була? — жахнулася Мірочка.

— Не хочу