Марина Соколян - Вежі та підземелля

І ось, коли трапезна завмерла, куштуючи ефектну паузу, сталося неймовірне: Юстиніан встав із трону, зробив крок і запропонував Теодорі руку, допомагаючи їй звестися. Публіці довелося хутчіш заповнити оплесками приголомшену тишу. Роззирнувшись, Анджа побачив довкіл розгублені, зачудовані усмішки; задоволено шкірився Христо Мілітейський, сором'язливо всміхався Агафій-Дігеніс, хіба лише смаглявка Касія чомусь супилася, прикусивши губу.

Того вечора, щойно вибравшись із імператорського палацу, вони так набралися ракі, що з них заледве не хлюпало, а потім, пробираючись до помешкання Теодори, лякали перехожих реготом і соромітними пісеньками. Анджина «Балада про троля» виявилася якраз на часі, і довго ще над сонними вулицями лунало:

Йди юначе,

Одиначе,

Є для тебе праця —

Бачиш, чорний

Троль потворний,

Бий його по... писку!

Теодора, окрилена успіхом — як і всі вони — трохи перебрала, тож Анджі й Агафію довелося силоміць доправляти її веселе, хоч і нетривке тіло додому. Опинившись у своїй спочивальні, гетера заходилася рвучко роздягатися, майже не звертаючи уваги на двох своїх закляклих від захвату супровідників. Нарешті, залишившись лише в чомусь тонкому і мереживному, вона обернулась, насупившись, і наказала: «Агафію, геть звідси!», від чого Анджине серце підскочило, затріпотівши крильми.

— Ну що, варваре... — трохи захриплим голосом промовила вона. — Покажеш мені свої готські танці?

Вона була досконала — прекрасна і п'яна; її гнучке тіло, вбране у місячне сяйво, прагнуло насолоди і вміло її діставати. І, здобувши належне, вона сміялась, безтямна, безжурна і переможна. Зрештою, вона таки була гетерою, що давно вже лишила сором і сумнів позаду.

Але Анджі не було коли дбати про такі дрібниці. Те, що коїлося з ним, також викликало нестяму, хоч і певною мірою іншу... Йому здавалося, що він от-от задихнеться щастям, захлинеться свободою, вибухне захватом, не годен втримати в собі незвіданий доти світ. Колишні страхи та колишні надії марніли та зникали на тлі цього щастя, і вперше склепіння його підземель хитнулися, розтулившись назустріч зоряному небу і свіжому вітру.

Потім, засинаючи вже, та не в силі відірвати погляду, він дивився з Теодориного вікна на срібні дахи і вежі Валдарри. В ту мить Анджа любив її, любив усією силою свого щойно звільненого серця.

Він вирішив залишитися тут назавжди.

• • •

«Що таке вірність?» — запитали володарі в Арода та їси, братів ненароджених, які тримають міст між землею і небом.

«Вірність — то зречення заради Неба», — мовив Іса.

«Вірність — це служіння, котре звеличує», — сказав Арод.

«Вірність — це життя, — додав Іса, — відступники помирають в момент зради, і душі гниють поволі в їхніх тілах, чекаючи на смерть тілесну».

«Вірність — це сила, — додав Арод, — ви маєте силу і владу лише завдяки вірності Небу. Тільки йдучи шляхом горішнім, ви пануватимете над землею і сервами».

«Що ж тоді вірність для тих, над ким ми пануємо?» — запитали володарі.

«Сервам, народженим від землі, ніколи не сягнути Неба, — мовив Іса, — тому вірність для них — страх і покора».

«Ті ж, хто носять зброю, — сказав Арод, — мають можливість сподобитися Небесної ласки, довівши вам свою відданість. Тому вірність для них — єдиний сенс і мета».

«Що станеться з тими, хто отримає криваву відзнаку, нагороду за відданість?» — запитали володарі.

«Вони отримають право служити Небу, навіки залишаючись вірними вам», — відповів Іса. — «Вони не зможуть зрадити вас, навіть якщо захочуть».

«Ті, хто відзначений кров'ю володарів, залишаться вірними», — відповів Арод. — «Вони не зможуть зрадити, сіючи сумнів, живлячи сморідну плісняву на холодних стінах підземних угідь».

• • •

Тієї ночі, вперше за час його побуту у Валдаррі, в Анджині сни прийшов Темний зі своєю зграєю. Анджа стояв перед ним, не в силі ворухнутись, безпорадний, як колись в дитинстві. Він був зовсім поряд — Анджа навіть міг розгледіти його захлюпаний кров'ю мисливський ескофль і темний шаперон, з-під якого світилися хижі червоні зіниці. Мисливець усміхався, мимохідь ляскаючи коня нагайкою. І тут раптом — Анджа і не знав, що таке буває — Темний заговорив.

«Ти — зрадник?! Ти — відзначений кров'ю володаря?! — зареготав він нестямним сміхом, від якого кров Анджі взялася гострими крижаними скалками. — О, Небо! Сподобилося, нарешті!» Мисливець підніс темне лице догори. «Чи не царська здобич, Небо?! » — злостиво промовив він, а тоді рвучко обернувся до хлопця. — Ну, біжи, падло! Мчи щодуху!»

Тоді нарешті Анджа відчув, що може рухатись, і тіло його, під'юджене безтямним страхом, рвонуло з місця, перестрибуючи через колоди і бурчаки. Темний дозволяє йому відбігти, збагнув він, аби вповні насолодитись гонитвою. Лункий зойк мисливського рогу лише підтвердив його здогад. Мчи щодуху... Але ж хіба втечеш?

Втім, цього разу йому пощастило.

Вискочивши зі сну, наче риба з окропу, відсапуючись, тамуючи щемке серцебиття, він згадував слова Мисливця... Що той сказав? Зрадник? Зрадник! О, Небо...

Анджа захлинувся жахом, збагнувши нарешті, що це значить. Дарма він сподівався, що тут, у Валдаррі, він зможе звільнитися від свого прокляття, дарма думав, що кривава відзнака надасть йому захист від Темного. Анджа вважав, що, діставши її, він стане таким, як шляхетні, позбавленим цього страху... але — варто було пам'ятати про це! — в Рабанті навіть володарям не прощають зради. Відступники, прокляті тричі — Небом, людьми і самими собою...

Отож, він теж — відступник? Його бажання залишитись тут і жити так, як живуть валдарці, — це зрада? Невже йому ніколи не отримати того, про що він мріяв? Мріяти —